Носань С.Л.

Носань Сергій Лукович (біографія)

     Відомий український письменник.
    Народився 1 липня 1939 року в селі Дубинка Чорнобаївського району на Черкащині в працьовитій хліборобській родині.
    Закінчив філологічний факультет Черкаського державного педагогічного інституту (1967). Працював матросом, учителем, журналістом, викладачем інституту.
На журналістській роботі з 1967 року – літературний працівник Володарської (Київська область) і Кам’янської (Черкаська область) районних газет, позаштатний кореспондент обласної газети «Черкаська правда» (нині «Черкаський край»), ряду журналів України.
Автор книг «Стежка в зеленому житі», «Пір’їна з крила Жар-птиці» (1977), збірок повістей «Час глибокої осені» (1979), «Високі, високі гори» (1982),  романів «Метеори», «Голгофа любові» (1986), поетичних драм «Остання мить», «Судна ніч», «Мазепа» (1998), «У всесвіті слова» (2002).
     Для дітей Сергій Лукович Носань написав повість «Чисті плеса» (1977), збірки оповідань «Сонячний ранок» (1981), «Остання двійка» (1977), «Мудра книга» (2005), «Казки для Кирилка» (2006), «Чарівний ліс» (2008), «Данилків календар» (2010).
За п’єсу «Остання мить» Сергій Носань став першим лауреатом премії ім. В. Симоненка «Берег надії» (1994), а за сценарій відеофільму «По кому подзвін» одержав літературно-мистецьку премію ім. Михайла Старицького (2001).
    Зараз працює редактором Черкаської обласної державної телерадіокомпанії.
    Його твори для дітей «Сонячний ранок», «Чисті плеса» та «Остання двійка» включені до антології дитячих оповідань українських письменників та до Читанок» для 1-го і 2-го класів.
    Член Національної спілки письменників України з 1977 року.

Заблудько

Детальніше...

Злодії, або Таткова наука

 

  Носань С. Злодії, або Таткова наука : [оповідання] / С. Носань // Носань С. Л. Казки для Кирилка. – Черкаси : Видавець Чабаненко Ю. А., 2006. – С. 12-16.
 
 
    Злодії, або Таткова наука (Слухати)
 

   Текст читає, лауреат всеукраїнського конкурсу читців Ярослав Литвин

 

    Кирилко разом з татком і маминим братом дядьком Андрієм, як тільки стемніло, пішли на леваду ловити злодіїв.

   Ще за дня приготували собі на старій розлогій груші зручну засідку, поклавши на гілля дошки, а зверху – матраца з сіном.

   Дядько Андрій налаштував фотоапарат. Він уже багато років працював фотокором у міській газеті й був великим майстром цієї справи.

     – Ти розумієш, – розповідав дядькові татко дуже серйозно і таємниче, – занадились у нашу капусту на леваді якісь дивні злодії. Капуста тільки-тільки почала в головки розростатися, а злодії все листя на ній геть обламують! Одні голі стовбурці залишаються з крихітними головками. Отаке неподобство! Обнесуть листя на однім рядку, а наступної ночі - беруться за інший. Вже чотири рядки голісінькі стирчать! І ніяких тобі слідів. Куди вони те листя дівають? І на біса воно їм?

      –  Справді, дивні й хитрі злодії, – усміхався дядько Андрій.

      – Нічого, хлопці, засідка є, сьогодні вночі спіймаємо непроханих гостей, – заспокоїв татко.

       – А не спіймаємо, то хоч сфотографуємо, –впевнено мовив дядько. –Я маю таку апаратуру, що й уночі знімає.

Так і вчинили.

   Всі троє вмостилися на м'якенькому теплому матраці метрів два над землею, біля самісінької грядки з капустою, й почали чекати.

   Чисте глибоке небо густо світилося зорями. Яснів повновидий місяць над озером, і городина виднілася, мов на долоні.

 Тихо, хоч мак сій. Тільки соловейки в заростях верболозів та калини над річкою лунко витьохкують.

      – А якщо це вовки? –пошепки озивається Кирилко.

      – Вовки капусти не їдять, – зауважує дядько.

–  То, може, ведмеді? – продовжує міркувати Кирилко.

      – Ведмеді в нас не водяться, –чути вже татків шепіт. – Хіба що якісь нові з'явилися – капустоїдні.

      –  То хто ж тоді листя обламує, а головки залишає?

      – Побачимо. Для того ж ми й зібралися, щоб спіймати й притягти до відповідальності, – суворо прошепотів дядько Андрійко.

  Кирилко не міг уторопати, всерйоз дядько говорить чи жартує.

      –   Тс-с!  почулося від татка. – Хтось наче підкрадається.

  І справді, обіч груші зашелестіла трава, хруснула суха галузка...

  Дядько Андрій звів фотоапарат, приліг на гілку, вибравши простореньке віконце між листям.

  Десь за хвилинку-другу біля рядків капусти з'явилися злодії, точніше, замаячіло кілька пар їхніх довгих гостреньких вух.

      – Зайчики! –ледь не скрикнувши, прошепотів радісно Кирилко.

      – Бачу. Не галасуй, –мовив татко. –Аж сім! Групова крадіжка! Добряче влетить їм на суді.

       – На якому суді?

       – На нашому.

  Нічний вітерець ворухнув листя на груші, й воно м'яко зашелестіло, ніби теж перешіптувалося.

Дядько Андрій тим часом «увічнював» злодіїв.

  А приходьки пробралися на осяяну місяцем і зорями місцину і завмерли між рядками капусти.

– Ніби нікого ніде не видно, – почув Кирилко
притишену заячу розмову. –Тоді ти, Ван Даме, починай зі своїми хлопцями з правого краю рядка, а ти, Сильвестре, зі своїми – з лівого.

– А ви, Шварценегере?

      – Я стану на шухері. Листя акуратно складайте в лантушки. Даю вам десять хвилин. По моєму сигналу – товар на плечі, сліди замести і –гайда додому! Завдання зрозуміле? До праці!

      – Еге, – прошепотів дядько Андрій, – ці гурмани за десять хвилин весь рядок обчистять. Бувалі хлопці

–Тихо! Ша! – застережливо обізвався заєць Шварценегер, що стояв на чатах, звівшись на задні лапи.

       – Здається, я почув людський шепіт.

       – Та що ви, Шварценегере! Ні, Арнольде. Глупа ніч. Люди давно сплять.

  Помовчали. Дихнув вітерець, прошелестіло листя на груші, і злодії, заспокоївшись, продовжили дружно працювати.

  Хрускотіло листя, а з-поміж того хрускоту долинало заяче перемовляння.

       – Ну й листячко! Соковите! Солодке!

       – Ніколи ще такого смачного не їв.

       – У Пилипа не таке... (Це, либонь, про капусту, що на сусідчиному городі).

       – А в Кирилка як мед!

       – Трохи товару проміняємо по бартеру на моркву в Чака Норріса...

       – Ось я покажу вам бартер! –голосно вигукнув татко. – Так намну вуха, що вони стануть удвічі довші! Хіба так пасинкують капусту?! Треба обламувати нижнє, старіше листя, а горішнє залишати. Тоді й головки ліпше в'язатимуться, і вам вистачить.

Зайці спочатку завмерли, а потім їх як вітром здуло.

Дядько Андрій задоволено засміявся: він устиг усю ту сцену зафотографувати і сказав, що знімки надрукує в газеті. Цікавий буде репортаж!

     Днів три капуста стояла неторкана, злодії не потикали носа.

     А на четвертий Кирилко побачив, що нижнє листя на одному з рядків чепурненько обламане. І жодного сліду.

         –  А зайчики послухалися вашої поради, татку, – сказав Кирилко за сніданком, – забрали цієї ночі тільки нижнє листя в капусти.

        – Розумні хлоп'ята трапились, - усміхнувся батько.
        І мама, яка дослухалася до їхньої розмови, теж усміхнулася й стиха зауважила:

        – От якби ті ваші хлоп'ята вухаті не тільки капусту пасинкували, а ще й городину пособляли полоти, то ціни б їм не було.

 

Литвин Ярослав Миколайович (біографія)

 

 

   Литвин Ярослав Миколайович народився 29 березня 1988 року в с. Васильківка Дніпропетровська область. Його дитинство та юність пройшли у м. Кам'янці.

   З 1995 р. по 2005 р. навчався в  Кам'янській загальноосвітній школі № 1, після закінчення якої у 2005 р. вступив до Черкаського національного університету ім. Б. Хмельницького на факультет „Історико-юридично- філософський”, спеціальність – філософія (навчально-науковий інститут „Історії та філософії ”), який закінчив у липні 2010 році та одержав диплом  з відзнакою. З 2010 р. працює викладачем філософських дисциплін.

   Під час навчання почав займатися в літературному театрі університету під керівництвом заслуженої артистки України Тамари Тимофіївни Власенко.  

      В 2010 р. (на 5 курсі навчання) став лауреатом Всеукраїнського конкурсу читців Т.Г. Шевченка.

      В 2010 р. став стипендіатом фонду В. Пінчука „Завтра.ua”.

      З 2011 р. працює в музеї „Кобзаря”.

   На даний час навчається в аспірантурі університету ім. Б. Хмельницького, за напрямком „Естетика”.