background

Красицький Д. Ф. Дитинство Тараса : коротенькі оповідання про дитинство Тараса / Д. Ф. Красицький. – К. : Державне видавництво дитячої літератури УРСР, 1959. – 206 с.

ХАЗЯЇ ТАРАСА (С. 184-189)  Слухати

Текст читає Ольга Троценко

    Коли помер поміщик Василь Васильович Енгельгардт, понаїздило родичів не стільки щоб поховати пана, як поживитися чим-небудь: Енгельгардти, Браніцькі…

    Але кріпакам від того не легше стало, не полегшало і Тарасові. Одні села – Вільшана, Вербівка, Воронівка, Товста, Зелена Діброва – мали перейти до Браніцьких, а Кирилівка, Моринці, Пединівка, Будище, Майданівка – до Енгельгардта Павла Васильовича. Тарас чув, як сперечались пани за кожну кріпацьку душу, як пан управитель відстоював то одного, то другого майбутнього хазяїна. Як і чекали, Павло Васильович Енгельгардт приїхав у Вільшану з далекого міста Вільна з своєю молодою дружиною. Пан бадьорився, випинав себе груди, бундючився, як індик, безперестанку крутив малі чорненькі вусики, схожі на щурячі хвости. Пані Софія Григорівна гонористо держала голову, яка була запнута гарною наміткою і прикрита бриликом. Кофточка на ній біленька з нашивками, спідниця тяглась довгим хвостом. В попереку пані була перетягнута чорним шовковим не то поясом, не то вервечкою. Тарас глянув на неї: справжня оса!

    Та Софія Григорівна, принаймні, не була таким страховищем, як управительша. Вона, як і всі пани, ненавиділа кріпаків, але любила прості українські пісні і поводилась лагідніше.

    Зате Павло Васильович Енгельгардт, якому мав тепер Тарас прислужувати, був сердитий, вимогливий.

    – Павле Васильовичу! Оцього я вам підібрав у козачки – доповідав управитель, показуючи на Тараса, який стояв тут же.

    – Як звати, хлопче?

    – Тарас!

    – Сирота, – пояснив управитель. – Він і малює добре, і співає гарно, слухняний…

    – Гаразд! Сьогодні ти вільний, он там у передпокої сиди, – спокійно сказав Енгельгардт.

    «І вільний, і сиди в передпокої», подумав Тарас.

    Енгельгардта обступили гості і родичі. Кожен з родичів хотів вирвати для себе більше, а уповноважений графині Браніцької – заслужити похвалу.

    Розподіл маєтків вирішено відзначити в Будищах бенкетом. З Вільшаної одна за одною вирушили карети панів до Будищ. Слідом за ними на підводах – прислуга, козачки, серед них і Тарас. Панський палац у Будищах здавався йому якимсь раєм. Особливо красиво було в парку із столітніми дубами, з високими гостроверхими тополями. Ще й вечір не зайшов, як у пана почався бенкет. Тарас нудився без діла. Він довго блукав навколо палацу, по парку, поки не згорнувся калачиком під столітнім дубом й заснув.

    Не чув Тарас, як шуміло, гуло в панському будинку, не чув, як затихло бенкетування. Схопився від сонячного променя, що пробився крізь гущавину дубового листя і впав у вічі.

* * *

    Минуло ще кілька днів.

    Уранці пан і пані збиралися в дорогу. З передпокою Тарас чув наказ пана управителеві.

    – Тарас мені до вподоби, годиться в козачки. Весною я повернусь, деякий час буду на господарстві, а від’їжджаючи, візьму слуг і козачка Тараса до Вільна. Стежте, щоб не розпаскудився.

    – Ні, він більше малює!

    – Хай собі малює!

* * *

    Куди б не їхав Енгельгардт, з собою возив Тараса. На те він козачок! Тарас бував і в Будищах, і в Майданівці, і в Зеленій Діброві, і у Вербівці, і у Вільшаній. З усіх селищ йому наймиліша Вільшана, бо тут живе вчитель малювання Степан Степанович Превлоцький. Тарас мріяв, іноді ночі не спав і мріяв стати малярем. Превлоцький все нові поради дає, і малюнки стають цікавими. Пробував портрети з натури – виходять. Щоразу, вертаючись з подорожі, хлопець поспішав до вчителя з новими малюнками.

    – Ну, показуй!

    Тарас бережно розгорнув папір, а Превлоцький мовчки розглядав малюнки і позирав на Тараса.

    – Добре, дуже добре! Тепер розглянемо кожний малюнок окремо.

    Учитель малювання пояснював Тарасові, а той ловив кожне його слово і з кожним днем малював краще й краще.

* * *