13

 Їжакова сімейка

 

Були погожі осінні дні, коли з дерев осипається жовте листя і встеляє землю. Гуляючи в саду, Христинка бачила, що під однією яблунею сидить їхня муруга кицька й не зводить очей з купки опалого листя.

– Що ти там нюшкуєш, Мурочко? – гукнула до неї дівчинка.

– Мишку хочеш упіймати?

Кицька не звернула на неї ніякої уваги й продовжувала сторожко дивитись в одне місце під яблунею.

 

Христинка підійшла і теж почала придивлятись до тієї купки. І раптом помітила, що листячко начебто ворушиться. Що там? Може, який звір?

Дівчинка мерщій побігла до мами, яка поралась на городі, і покликала її до яблуні.

– Ось там, – показала на купку жовтого листя, що ворушилось.

 

Мама взяла гілочку, обережно розгребла купку, а там їжак.

Мабуть, стомився за ніч, блукаючи садом в пошуках їжі. От і вмостився під яблунею подрімати.

– А чутка Мурочка й нанюхала його, – пояснила мама.

– Ой, який у нього кумедний носик! – присіла над їжаком Христинка.

–  Правда, мамо?

Їжачок і справді був такий симпатичний, чепурненький.

–  Гарний, –  посміхнулась мама і передала Христинці гіллячку. –  Ти поки що постережи його, щоб не втікав, а я піду молока принесу, їжаки дуже полюбляють його.

Незабаром вона принесла у склянці молока, налила в блюдечко й поставила перед їжачком.

 

Той якусь хвилинку сидів нерухомо, принюхуючись. А потім устромив носика в блюдечко й смачно захлебтав.

 

Мурочка, як побачила таке, то й собі захотіла поласувати молоком. Та тільки поткнулась до блюдечка, а їжачок як чмихне на неї, вона й відскочила, вигнувши дугою спину. Вихлебтавши з блюдечка молоко, їжачок покосився блискучими намистинками очей на Христинку та її маму, ніби подякувавши їм за пригощання, і неквапом подріботівпід кущі бузини за хатою.

Мама знову пішла поратись на городі, а Христинка побігла до подружок на вулицю.

Як же здивувалась вона, коли увечері, повертаючись згулянки, побачила на східцях веранди двох великих і трьох маленьких їжачків. Оце так!

 

Виходить, їжачок, якого вони з мамою пригощали уранці молоком, тепер привів вечеряти усю свою сімеєчку.

– Мамо, мамо! –  загукала дівчинка. – Ось вийди, глянь, які у нас гості!

Довелося всіх пригощати. Для цього налили повну велику тарілку й поставили на східцях веранди, а самі одійшли, щоб не заважати.

Їжаки одразу ж гурточком обступили тарілку й ну дружно ласувати молоком. Хлебтали, не кваплячись, смачно прицмокуючи, і тихенько постогнували від ве ликого задоволення.

А випорожнивши миску, дружна сімейка так же неквапно, ланцюжком, попрямувала в садок.

Після того вони ще кілька разів з'являлися біля східців веранди, і Христинка з мамою охоче пригощали їх теплим, щойно видоєним молоком.

Та одного вечора їжаки не прийшли вечеряти. Не було їх і наступного дня.

– Залягли на зиму спати, –  відповіла мама на запитливий погляд Христинки.

– До самої весни.

І дівчинка стала чекати того дня, коли знову пригощатиме симпатичних їжаків молоком.

Тільки чи ж прийдуть вони?

 

Як дощик скрипочці допоміг

 

Жив на світі Дощик – Добрий Веселун. Ходив він по небу і землі та й робив добро людям, рослинам, тваринам – усім, хто потребував його допомоги. А ще дуже любив Дощик танцювати. Ноги у нього були такі довгі, бо доводилося танцювати не тільки на небі, але й по землі, по деревах, дахах будинків і стовпах.

Якось улітку зупинився Дощик у Русалівці серед широкого вигону, якраз навпроти нашого двору, і ну витанцьовувати. А в сусідстві з нами жив старий чоловік. Колись, замолоду, він був гарним музикою, але потім постарів і закинув свою Скрипку в комору на полицю, де вона тепер лежала під товстим шаром пилу. І ось Дощик, танцюючи у його дворі, зненацька зазирнув у вікно й побачив ту Скрипочку. І такий у неї був нещасний вигляд, що Дощику стало дуже шкода її і вирішив він якось розвеселити бідолашну.

–  Гей, Скрипочко! –  гукнув. – А чи вмієш ти ходити? Якщо так, то виходь надвір, бо в коморі немає блакитного неба, ніде гуляти хмаринкам і літати метеликам!

 

 

І ще дзвінкіше застукав Дощик у шибки, і під цей акомпанемент узявся швидше витанцьовувати ніби запрошуючи Скрипочку разом з ним пуститися в танок. Глянула на нього Скрипочка і згадала той час, коли отак під її музику танцювали люди у свята й на весіллях. Скільки пісень вона знала! І так захотілося підіграти Дощику, що не витримали струни, затремтіли і зірвалися з них назустріч теплим Дощиковим краплям ніжні й чисті звуки.

Старий чоловік теж дивився на Дощ і раптом почув свою Скрипку, про яку давно забув. Умить гайнув до комірчини, зняв з полиці забутий інструмент, обтер від пороху. І засяяла Скрипка своїми лакованими боками. Звичним рухом доторкнувся чоловік до трепетних струн і від радості, що про неї нарешті згадали, Скрипочка зітхнула на повні груди й весело заграла-заспівала. Правду ж кажуть, що радість веселить, а щастя молодить!

А наш Дощик-Веселун вибрався верхи на хмаринку, що пропливала мимо і задоволений тим, що йому вдалося зробити добру справу, підохочений вітерцем, полинув далі…