5

    Втративши місце в Седлеці через інтриги недоброзичливців, 1873 року І. Нечуй-Левицький переїхав до Кишинева, де аж до 1885 року працював викладачем російської, старослов'янської та латинської мов, був бібліотекарем у першій чоловічій гімназії. Повністю віддавався роботі, і колишні гімназисти потім згадували про нього як про одного з найкращих педагогів.

  

Кишинів. Перша чоловіча гімназія

 Андріївська церква (церква 1-ї чоловічої гімназії)

    В цей час з’являються його нові твори: повість «Новий чоловік», казка «Запорожці», гуморески «Не можна бабі Палажці скоропостижно вмерти», лібрето опери «Маруся Богуславка», комедія «На Кожум’яках», за якою ще один наш знаменитий земляк Михайло Старицький написав п‘єсу «За двома зайцями».

   А у Києві, на Андріївському узвозі, встановлено пам'ятник Голохвастову та Проні Прокопівні (у п'єсі І. Нечуя-Левицького персонажів звуть Евфросинья і Гострохвостий). Цих героїв можна побачити і в Черкасах, на вулиці Небесної Сотні.

  Портрет І. Левицького

У 1868 році львівський журнал «Правда» надрукував оповідання «Гориславська ніч, або Рибалка Панас Круть» під псевдонімом І. Нечуй. Автор всіляко намагався зберегти своє інкогніто, і про те, хто ховається під цим псевдонімом, не знали навіть найближчі його знайомі.

 Примірники деяких  видань тих років нині зберігаються у фондах Національної бібліотеки України імені В. Вернадського. Їх можна переглянути ТУТ:

Скріншот сторінки інтегрованого ресурсу «ЕЛЕКТРОННА БІБЛІОТЕКА «УКРАЇНІКА» Національної бібліотеки України імені В. Вернадського з оцифрованими творами Івана Нечуя-Левицького

 

 

 

 

 

 

 

 

 

     І.С. Нечуй-Левицький, маючи неабиякий вплив на молодь, пояснював гімназистам, серед яких було чимало українців, що минуле не повинно забуватися.

1881 р. в Кишинівській гімназії Іван Семенович організовує гурток української мови й літератури, на заняттях якого завзято обговорює болючі питання українського життя. І дуже швидко «удостоюється» серед місцевих українофобів та адміністрації гімназії упередженого прізвиська «завзятого хохломана».

 

Кишинів кінця 19 ст.

   Активна громадська і літературна діяльність Левицького у Кишиневі завдає йому чимало прикрощів. Розповсюдження заборонених видань, керівництво гуртком не зовсім лояльної по відношенню до уряду інтелігенції, виступи в пресі з літературно-критичними статтями опозиційного характеру, природно, привертаютьдо письменника пильну увагу губернського жандармського управління, і над ним встановлюється негласний нагляд.

    Начальник Бесарабського жандармського управління повідомляв у Петербург, що на квартирі Івана Левицького «збирається молодь, він сам підтримує зв’язки з державним злочинцем Драгомановим та ін., друкує свої статті в «Громаді» (український журнал, що видавався в Женеві), пропагує серед молоді Кишинева малоросійську літературу».

    Зазнає Іван Семенович переслідувань і на педагогічній роботі. Чиновникам був не до вподоби вчитель-гуманіст, який любив дітей, вдумливо формував їхні характери, пробуджував в учнів любов до простого люду.

    Врешті, віддавши понад 20 років учительській праці, 47-річний Іван Левицький уже з квітня 1885 року полишає вчительську роботу.

Отримавши досить скромну пенсію, письменник переїздить до Києва, де присвячує себе виключно творчості.

             Київ кінця 19 ст.

    У Києві І.С. Нечуй-Левицький прожив тридцять три роки, продовжуючи писати. Тут він написав ще понад тридцятьйоготворів, зокрема, «Пропащі» та «Афонський пройдисвіт», казка «Скривджені», повість «Поміж  порогами». Улюбленим його місцем у Києві була площа біля Михайлівського монастиря. Тут Іван Нечуй-Левицький не тільки слухав, але і записував живу українську мову;
     У період проживання Івана Нечуя-Левицького на вулиці Пушкінській мешканці району часто перевіряли за ним час. Пунктуальність Івана Семеновича була чи не найприкметнішою рисою – в усьому він слідував своєму розпорядку дня. І навіть якщо б світ перевернувся, він би точно пішов на лекції у звичний час. Не змінював своїх звичок. Був вірною людиною. Іноді, здається, аж занадто.

                              Київ, вулиця Пушкінська

 

   Останні роки життя письменника були доволі сумними. Перестали друкувати його твори, матеріальна скрута, систематичне недоїдання підірвали здоров'я вже далеко не молодого літератора. Ніхто про письменника не піклувався і не допомагав, хоч у Києві жили сестра, племінниця – дружина протоієрея та небіж-професор. До останніх сил працював, щоб завершити літературні твори. Останні дні провів на Дегтярівці, у так званому «шпиталі для одиноких людей», де й помер без догляду 2 квітня 1918 року. Поховано його на Байковому кладовищі.

 Надгробок на могилі І.С. Нечуя-Левицького