Сценарії

 

 

«ХАЙ ВОВІКИ  СВЯТИТЬСЯ  ІМ'Я  КОБЗАРЕВЕ»

 

До ювілею Т.Г. Шевченка

 

Абонемент 5 – 9 класів бібліотекар Петій Т.В.

 

Проведено у ЗОШ №15

 

 

(Сценарій лауреата обласного заочного літературно-мистецького конкурсу «З любов’ю до Кобзаря!» серед бібліотек області для дітей Черкаської ЦМДБ.

2 місце в номінації «Кращий масовий захід по темі»)

 

 

До ювілею Т.Г. Шевченка

«ХАЙ ВОВІКИ  СВЯТИТЬСЯ  ІМ'Я  КОБЗАРЕВЕ»

                                      /Звучить мелодія пісні «Реве та стогне Дніпр широкий»/

                         На екрані портрет Тараса Шевченка

 

                              /портрет Т. Шевченка/

Учень (читає біля портрету): Неначе праведних дітей,

                                                     Господь, любя отих людей,

                                                    Послав на землю їм пророка;

Свою любов благовістить!

Святую правду возвістить!

Неначе наш Дніпро широкий,

Слова його лились, текли

І в серце падали глибоко!

Огнем невидимим пекли

Замерзлі душі.

                                                                  «Пророк»

 

Учень:  Його слово було таким гарячим, що обпікало серце кожного українця невидимим вогнем.

 

Учень:  Коли характеризують народ, то передовсім називають найталановитіших, найкращих його представників. Україна – це Шевченко. У ньому наша історія, буття, наші болі і мрії.

 

Учень:  Шевченко – вершина родовідного українського дерева. Коли б волею якоїсь надзвичайної сили наш народ постав перед необхідністю з-поміж усіх книжок вибрати дві, то він узяв би Біблію та «Кобзар»- Євангеліє від Тараса. Без першої був би неповноцінний духовно, а без другої – немислимий, як народ.

 

Учень: Українці завжди стоятимуть перед Шевченком , як перед своєю совістю, А в душах житиме його Слово, сповнене любові і самопожертви.

Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що проклену святого Бога,

За неї душу погублю!

 

Ведучий:  «Історія мого життя, – писав Тарас Григорович Шевченко, – становить частину історії моєї Батьківщини». Історія України – поема смутку і жалю, краси і недолі. Одна з найсмутніших сторінок історії у цій поемі належить її огненному, легендарному поетові».

 

Ведучий:  9 березня 1814 року

                             У старій хатині

                             В кріпака колись

                             В тиху ніч весняну

                             Хлопчик народивсь.

(на екрані слайди з хатою Шевченка)

(виходять Мати і Тарас)

 

Мати:        Як гірко, як нестерпно жаль,

                   Що долі нам нема з тобою.

                   Ми вбогі, змучені раби

                   Не знаєм радісної днини

                   Нам вік доводиться терпіть,

Не розгинать своєї спини.

Промовиш слово – і нагай

Над головою люто свисне.

                   І так усюди з краю в край –

                   Панує рабство ненависне.

                   Росте неправда на землі

                   Згорьованій, сльозами злитій.

О, любі діточки мої,

                   Одні залишитесь на світі!

                   Ну, хто замінить вам мене,

                   Рожеві квітки нещасливі,

                   Коли безжальна смерть зіткне

                   Мене на довгій панській ниві.

 

Тарас:               Ти взяла

                           Мене маленького за руку

                           І в школу хлопця одвела

                           До п’яного дяка в науку.

                           Учися, серденько, колись

                          « З нас  будуть люди», – ти сказала.

 

               (Мати тихо йде)

(на екрані  могила матері Т. Шевченка)

(пам’ятники Т. Шевченку під час читання другої половини вірша)

 

Ведучий:  Нашого святого пророка народила українська жінка-кріпачка – Катерина Бойко. Саме вона обдарувала його чутливим серцем і великою душею та не встигла побачити його зростання, бо померла, коли Тарасові було ще тільки 9 років.

 

Учень:  Село Кобзареве вбирається в шати,

              Над ставом калина цвіте,

              А мати Тараса, Шевченкова мати,

              Не відає, навіть, про те.

              Хіба їй могло коли-небудь присниться

              В злиденній кріпацькій сім’ї,

             Що в бронзі, в граніті на площах, в столицях

              Стоятиме хлопець її.

              Шевченкова пісня над світом лунає

              І слава літає гучна,

              А мати Тараса не знає, не знає,

              Кого народила вона.

              Не зна, що над нею в ясне безгоміння

Шепоче легкий вітровій,

Не знає, що ходить уся Україна

Сюди поклонитися їй.

Лягають до ніг її квіти й калина,

Несуть їй печалі й жалі.

І знають її знаменитого сина

На всіх континентах Землі.

                                                        /М. Негода/

 

Батько (виходить стомлений):  Синові Тарасу з мого хазяйства нічого не треба, – він не буде звичайною людиною: з нього вийде або щось дуже гарне, або великий ледар, для нього моя спадщина або нічого не буде варта, або йому нічим не допоможе.

 

(на екрані могила батька)

 

Учень:  Батько Тараса Григорій Шевченко помер коли Тарасу виповнилось 11 років.

 

(на екрані малюнок хати Шевченків)

 

Учень:                За що , не знаю, називають

Хатину в гаї тихим раєм.

Я в хаті мучився колись

                            Мої там сльози пролились.

Там матір добрую мою,

Ще молодую – у могилу

Нужда та праця положила.

Там батько, плачучи, з дітьми

                           (А ми малі були і голі),

                           Не витерпів лихої долі

                           Умер на панщині!..

 

/на слайді картина Їжакевича « Тарас-пастух»/

 

Учень:       Тяжко, важко в світі жити,

                    Сироті без роду:

                    Нема куди прихилитись, –

                    Хоч з гори та й в воду …

 В того доля ходить полем,

 Колоски збирає,

                    А моя десь, ледащиця,

За морем блукає…

 

/слайд з портретом Енгельгардта/

 

Ведучий:  Жагуча пристрасть до малювання визначила майбутній життєвий шлях Тараса Шевченка. Втікши від кирилівського дяка Богорського, Тарас намагався попасти в науку до живописців-богомазів навколишніх сіл,  але замість навчання хлопець потрапляє до передпокою пана Енгельгардта. Відтепер Тарас повністю залежить від свого господаря.

 

/слайд із зображенням Літнього саду/

 

Ведучий:  1831 рік… Ротмістр гвардії уланського полку Енгельгардт разом із слугами прибув до Петербургу. Петербург… Дивовижні архітектурні ансамблі площ і вулиць, прекрасні набережні Неви, Мойки, Фонтанки, мости і парки « Північної Пальміри полонили душу юнака.

 

/слайд з портретом І. Сошенка/

 

Ведучий:  І коли б не викроював він хоч би небагато часу для того, щоб зазирнути до Літнього саду «помалювати статуї», не відбулася б головна подія в його житті – зустріч з Іваном Максимовичем Сошенком, зустріч, яка стала для кріпака-підмайстра провісником добрих змін.

 

/слайд з картиною « Сошенко знайомить Шевченка з Брюлловим/

 

Ведучий: Сошенко вчився тоді в Академії мистецтв і, побачивши хлопця, він уже не залишав його без уваги, познайомив з Гребінкою, теж молодим, а вже досить відомим письменником. Ще тяжче стало Тарасу відчувати себе кріпаком.

 

(портрет В. Жуковського, написаний К. Брюлловим)

 

Ведучий:  І, нарешті, друг Сошенка художник Карл Брюллов написав портрет поета Василя Жуковського, який розіграли в лотерею і отримали за нього 2500 карбованців, за ці гроші і викупили молодого 24-річного Шевченка з кріпацтва 22 квітня 1838 року.

 

Ведучий:  Але Тарас Шевченко мав талант не тільки до малювання. Його малоросійські друзі з захопленням говорили, що Шевченко «обіцяє виявити геніальний поетичний талант… І вони не помилились.

 

/слайд з «Кобзарем» 1840 р./

 

Ведучий:  1840 рік – народився « Кобзар»! У світ прийшов незвичайний чоловік, селянин- кріпак не як герой літератури, а як творець її, який втілив у собі гнів народу. І не випадково перший збірник своїх віршів Шевченко назвав «Кобзарем», Кобзар – співець народний, співець «дум» народних.

 

/слайд з картиною Іжакевича «Перебендя»/

 

Учень:    Перебендя старий, сліпий,-

                Хто його не знає?

               Він усюди вештається

               Та на кобзі грає.

               А хто грає, того знають

               І дякують люде;

Він їм тугу розганяє,

Хоть сам світом нудить.

Попідтинню сіромаха

 І днює й ночує;

Нема йому в світі хати,

Недоля жартує

 Над старою головою,

А йому байдуже!..

 Сяде собі й заспіває…

 І серце не туже.

 

/слайди  творів Шевченка на історичну тематику/

 

Ведучий:  Такої гіркої правди, оголеної до самого нерва національної гідності, ніхто ще не висловлював. Гнів і ненависть Шевченка були від великої любові до України та її історії, невтішного болю за них.

 

Учень:  Було колись в Україні

Ревіли гармати;

Було колись – запорожці

Вміли панувати.

Панували, добували

І славу, і волю;

Минулося – осталися

              Могили на полі.

 

Учень:  Панувала і я колись

              На широкім світі,

              Панувала… Ой. Богдане!

              Нерозумний сину!

              Подивись тепер на матір,

На свою Вкраїну…

 

Учень:   Гетьмани, гетьмани, якби-то ви встали,

               Встали, подивились на той Чигирин,

               Що ви будували, де ви панували!

               Заплакали б тяжко, бо ви б не пізнали

                Козацької слави убогих руїн.

 

Учень:    За що ж боролись ми з ляхами?

                За що ми різались з ордами?

                За що скородили списами

                Московські ребра?..

                Що ж на ниві уродилось?

 

Учень:    Раби, подножки, грязь Москви,

                Варшавське сміття – ваші пани

Ясновельможнії гетьмани,

                Чого ж ви чванитеся, ви!

                Сини сердешної Украйни!

Що добре ходите в ярмі,

Ще лучше, як батьки ходили.

 

Учень:    …Так сміються з України стороннії люде.

                    Не смійтеся, чужі люде!

                    З-під руїн встане Україна,

І розвіє тьму неволі,

 Світ правди засвітить,

 І помоляться на волі невольничі діти.

 

Учень:    І на оновленій землі

Врага не буде, супостата,

                А буде син, і буде мати,

               І будуть люди на землі.

 

   Ведучий:  Українці завжди шанували Т. Шевченка та його «Кобзар», він був майже у кожній хаті.

 

/інсценізація уривка з поеми А. Малишка «Прометей»/

 

(темрява, ледь видніється зігнута чоловіча постать – то сидить замислений розвідник,  з’являється хлопчик)

 

Автор:              Заходить хлопчик, вірний твій

                           Товариш. Він тебе німого

                           Знайшов із матір’ю й до свого

                           Двора приніс.

 

Розвідник:        Ах, світе вольний, грозовій,

                            Як я люблю тебе! В нічній

                            Осінній тиші хоч книжчину

                            Ти почитай мені, хлопчино,

                            Світи ліхтарик, хлопче мій!

 

Хлопчик:          А що читати? Книг нема.

                           Тут за листівку – всім тюрма,

                           А ви про книгу. Де та книжка?

                           Хіба «Кобзар»…

 

Автор:                В очах усмішка,

                            Побіг, руками обома

                            Несе. Сухий листок – папір

                            У книжці, видно, з давніх пір

                            Не раз прочитаний, жовтавий,

                           А жар його, а поклик правий

                           Легкою мірою не мір.

                           І вже бреде сліпий кобзар,

  І Гонта кличе на пожар.

Кавказькі гори, в млу повиті,

 Рясною кровію политі,

Чолом підводяться до хмар.

 І Катерина півжива,

                          Сніги колишуться над нею.

 Орел жадібний Прометею

Криваве серце розбива.

 

Розвідник:   То хто ж він був?

 

Хлопчик:     То був юнак,

     Що в Бога вкрав вогонь і знак

     Того вогню приніс людині.

 

Розвідник:   Читай-но далі.

 

Ведучий:    У світовій літературі немає митця, який би з такою любов’ю, таким сумом оспівав жінку-матір, сестру, кохану, дружину, їхнє тяжке життя. Для Шевченка жіноча доля була згустком болю, що запікся в його серці. Кріпацька неволя – це доля його рідної матері, яку передчасно у могилу нужда та праця положили; доля його сестер – голубок молодих, у яких коси в наймах побіліють; це трагічна доля його першої любові – Оксани; доля всіх нещасних жінок, що «німі на панщину ідуть та діточок з собой ведуть».

/слайди з картинами «Катерина» та «Циганка-ворожка»/

 

/на слайдах  автопортрети Шевченка до заслання/

 

(звучить пісня «По діброві вітер виє»)

 

Ведучий:    Полюбила чорнобрива козака дівчина,

    Полюбила – не спинила,

                      Пішов – та й загинув…

                      Минув і рік, минув другий –

                      Козака немає;

                      Сохне вона, як квіточка,–

                      Мати не питає:

 

Мати:

– Чого в’янеш, моя доню?–

 

Стара не спитала,

За сивого, багатого

Тихенько єднала.

– Іди, доню, – каже мати, –

Не вік дівувати!

Він багатий, одинокий –

Будеш панувати.

– Не хочу я панувати,

Не піду я, мамо!

Не слухала стара мати,

Робила, що знала –

Дивилася чорнобрива,

Сохла і мовчала.

Пішла вночі до ворожки,

Щоб поворожити –

Чи довго їй одинокій

На сім світі жити?

Взяла зілля, поклонилась:

Спасибі, бабусю!

Пішла, вмилась, напилася,

Мов не своя стала.

Вдруге, втретє та мов сонна,

В степу заспівала.

 

Дівчина:

Плавай, плавай, лебедонько,

По синьому морю,

Рости, рости, тополенько,

Все вгору та вгору!

Рости тонка та висока,

До самої хмари,

Спитай Бога, чи діжду я

Чи не діжду пари?

Рости, рости, подивися

За синєє море

По тім боці –моя доля,

По сім боці – горе.

Там десь милий –чорнобривий

По полю гуляє,

А я плачу, літа трачу

Його виглядаю.

Скажи йому, моє серце,

Що сміються люде,

Скажи йому, що загину,

Якщо не прибуде.

Сама  хоче мене мати

В землю заховати…

А хто ж її головоньку

Буде доглядати?

Хто догляне, розпитає,

На старість поможе?

Мамо моя,доле моя,

Боже милий, Боже!

 

(дівчина стоїть у розпачі)

 

(дівчата танцюють навколо неї, обмотують її стрічками)

 

Ведучий:

Зілля дива наробило –

Тополею стала.

Не вернулася додому,

Не діждала пари,

Тонка-тонка та висока –

До самої хмари…

 

( звучить пісня «По діброві вітер виє»)

 

По діброві вітер виє

Гуляє по полю,

Край дороги гне тополю

До самого долу.

 

/по черзі йдуть слайди з автопортретами Шевченка періоду заслання/

 

Ведучий:  5 квітня 1847 року жандарми арештовують Т.Шевченка разом з членами Кирило-Мефодіївського товариства. Тарас мужньо тримається на допитах.

 

(сценка)

 

Слідчий:  У комедії «Сон» ви гудите його імператорську величність і государиню імператрицю… Ви своєю просторічною мовою зневажаєте її величність. У своїх крамольних віршах виливаєте всю свою жовч, як це там… не можу пригадати: аспіде неситий…

 

Шевченко:   О царю поганий,

                        Царю проклятий, лукавий,

                        Аспиде неситий!

                        Що ти зробив з козаками!

                        Болота засипав

                         Благородними костями;

                         Поставив столицю

                        На їх трупах катованих!

                        І в темній темниці

                        Мене, вольного гетьмана,

Голодом замучив

                        У кайданах. Царю – царю

                        І бог не розлучить

                        Нас з тобою. Кайданами

                         Скований зо мною навік-віки.

 

Слідчий:  Припинити! (Читає наказ). Государ імператор височайше звелів: призначити Шевченка рядовим в окремий Оренбурзький корпус, з правом вислуги під найсуворішим наглядом з забороною писати і малювати.

 

(біля портрету Шевченка на засланні)

 

Учень:  (говорить ніби від імені Шевченка)

                        Якби я був недолюдком, кровопивцею, той тоді для мене страшнішої кари не можна було б придумати, як заслати в окремий Оренбурзький корпус солдатом. Ось у чому причина моїх нестерпних страждань. І до всього мені ще заборонено малювати… Трибунал під головуванням самого сатани не міг би винести такого холодного, нелюдського вироку.

Лічу в неволі дні і ночі

І лік забуваю.

О Господи, як то тяжко

Тії дні минають.

А літа пливуть меж ними,

Пливуть собі стиха,

Забирають за собою

І добро, І лихо!

Забирають, не вертають

Ніколи, нічого!

 

Ведучий:  Десять років неволі-солдатчини перетерпів Шевченко у сухих казахських степах, у ненависних казармах ,але переконань своїх не змінив. Не міг поховати потреби творити, писати вірші:

Нехай хоч розіпнуть,

А я без вірші не улежу.

 

Ведучий:  Так при свічці, коли замовкав галас у казармі, працював і віддавався думам наш поет:

                І довелося знов мені

                На старість з віршами ховатись,

                Мережать книжечки, співати

                І плакати у бур’яні.

 

Учень:  Думи мої, думи мої,

               Ви мої єдині,

               Не кидайте хоч ви мене

               При лихій годині.

Прилітайте, сизокрилі

Мої голуб’ята,

Із-за Дніпра широкого

У степ погуляти

                             З киргизами убогими.

                             Вони вже убогі,

                             Уже голі… Та на волі

                              Ще моляться богу.

                              Прилітайте ж, мої любі,

                              Тихими речами

                              Привітаю вас, як діток,

І заплачу з вами.

 

Учень:  У далекому Казахстані він жив єдино Україною, її долею, горем свого поневоленого народу і мріяв знов побувати в рідному краї.

 

Учень:   Заросли шляхи тернами

               На тую країну,

                Мабуть, я її навіки,

                Навіки покинув.

                 Мабуть, мені не вернутись

                  Ніколи додому?

                  Мабуть, мені доведеться

                   Читати самому

                   Оці думи?..Боже милий!

                   …Серце холоне,

                   Як подумаю, що, може,

                  Мене похоронять

                   На чужині, - і ці думи

                   Зо мною сховають!..

                   І мене на Україні

                   Ніхто не згадає.

 

/слайди – автопортрети Шевченка після заслання/

 

Ведучий:  2серпня 1857 року «другий день народження» Шевченка – знову воля! Вимучений фізично, та не зломлений морально, нарешті він повертається із заслання, щоб за кілька років 10 березня 1861 року померти в Петербурзі.

 

Ведучий: 24 роки кріпацької неволі, 10 років солдатчини, 13 літ каторжної праці з постійною загрозою арешту – головні етапи його трагічної долі.

 

Учень: 

Все йому знане: тюрма петербурзькая,

Допит, заслання, жандармів люб’язності,

Сині, безкраї степи оренбурзькії,

Грати залізні… У скруті, в незнаності,

Вічно образи холодні приймаючи,

Жив він солдатом – з солдатьми нужденними,

Міг і загинуть від лиха щоденного,

Певно, що жив, лиш того дожидаючи.

Зникла пора його зла, нещасливая,

Все, що від юності ранньої марилось,

Серцю жадане, немов засміялося…

Бог же позаздрив йому.

І життя обірвалося.

 

Ведучий:  Хай і нині обпікає  примерзлі наші душі вогонь слова безсмертного Кобзаря. Він живе і розвивається в часі, в історії, і нам ще йти і йти до його осягнення. Ми на вічному шляху до Шевченка. Він волею історії ототожнений з Україною і разом з буттям рідної держави продовжується нею.

 

/шкільний ансамбль співає пісню про Україну/