Віконечко в казку

Віконечко в казку

       ЧИТАЙТЕ    РАЗОМ З НАМИ    

     

 

            Є в краю, що зветься Казка             

            Місто з назвою Будь-Ласка

            І живуть там чемні діти,

            Навчені добро чинити.

            Там всі вулиці веселі,                                           

            Там у парках каруселі

            В небі - паперові змії,

            Їх робити гарно вміють

            В гості місто тих приймає

            Хто слова чарівні знає:

            "Прошу", "Дякую", "Будь-ласка".

            Не життя там -просто КАЗКА!

 

                                      О. Плавенчук

 

 

 

РУМ'ЯНЕЦЬ РОКУ

А. С. Волкова

 

 

          Прихід ЛІТА  - це буяння зелені і квітів, це довгі теплі дні, це щедрі та ласкаві до кожної травинки й кущика сонце і земля.

 

        Здавна люди домовились початком літа вважати 1 червня. Проте справжнє літо починається лише тоді, коли протягом усієї доби ртутний стовпчик термометра не опуститься нижче 10 градусів тепла.

 

         А для вчених астрономів літо настає 22 червня -  у день літнього сонцестояння, у найдовший день року, коли сонце піднімається найвище і обігріває Землю найдужче. Існують ще й інші прикмети. Коли починають літати насінинки-крилатки в’язу, на луках цвіте червона конюшина,  а на лісових галявинах – шипшина й калина.

 

           Перший літній місяць знаний як місяць тиші в лісах, бо переважна більшість птахів виводить у цей час своє потомство. Лише чути стрекіт  коників з густих трав, шелест листя дерев і кущів. За щедрі барви, за яскраві зорі та червоне сонечко червень у народі називають рум’янцем року.

 

 

 

                               1 ЧЕРВНЯ – МІЖНАРОДНИЙ ДЕНЬ ЗАХИСТУ ДІТЕЙ

 

 

                     Щоб цвіли навкруг сади,

                     Спершу треба їх зростити.

                                          А щоб квітнув мир завжди,

                                          Треба людям всім дружити.

                      Ми – за дружбу,

                      А війні твердо скажем:

                      - Ні і ні!

                                    Василь Моруга

 

 

         На різних континентах нашої планети зростає кілька мільярдів дітей. А це так багато, що годі собі уявити. Та, на жаль, не всі вони щасливі. Хоча маленькі громадяни Землі мають користуватися такими самими правами, що й дорослі. За ними майбутнє. Вони продовжать справи своїх дідусів та батьків. І обов’язок кожної дорослої людини захищати їх, дбати про них, щоб росли повні сили, не хворіли, набиралися знань, ставали добросердними, мужніми, справедливими. Щоб ніякі війни не загрожували щасливому дитинству.

 

            Саме для цього й запроваджено Міжнародний День захисту дітей.

 

 

 

                                                  1 ЧЕРВНЯ – ДЕНЬ ЗАХИСТУ ДІТЕЙ

(Зі збірки братів Капранових «Веселих свят»)

 

 

        Українці відзначають День захисту дітей разом з усіма іншими країнами, бо 1 червня -  це Міжнародний день захисту дітей. Його заснували ще у 1949 році за рішенням  Міжнародної демократичної федерації жінок. В Україні це свято встановлено з 1998 року. Свято має на меті звернути увагу на проблеми дітей – особливо знедолених, сиріт, хворих, таких, що стикаються з несправедливістю та навіть насильством щодо себе.

 

       Свято це насправді має формальний характер, але навіть такі формальні свята потрібні, щоб був привід згадати -  поруч є слабші, є ті, хто потребує захисту та допомоги. Бо кожна дитина має право на дитинство, ким би не були її батьки.

 

 

 

                                                   ПРО ФЕЮ ДОРОФЕЮ

Вікторія Ковальчук

 

 

          Одного разу маленька дівчинка Дорофея разом з мамою збирала у лісі червоні ягідки-суниці.

 

         - Мамо, мамо! Подивіться на сунички, вони схожі на маленьких веселих дівчаток у червоних суконочках.

         Дівчинка глянула на небо, простягла розтулену долоньку з яскравою ягідкою і додала:

          - Сонечко, пригощайся суничками. Ти так високо, далеко від нас – подивись, які гарні ягідки!

 

А які ще рослини, крім суниць знаєте ви, діти?

 

        Дорофея дуже любить казки, вона вже вміє сама й читати, але більше полюбляє слухати.

       Перед сном Дорофея просить маму чи бабусю розповісти щось цікаве. А потім, вдень. Інколи дівчинка малює свої сни чи ілюстрації до почутої історії.

 

      Якось намалювала Бабусю-Ягусю. Вона хоч і сердитою вийшла, але зовсім не страшною, та й мітлу Дорофея розмалювала кольорами веселки.

 

     - Вона не страшна, бо Мишко-козаченько чарівною паличкою Бабу-Ягу омолодив: горба зняв, хворий поперек вилікував, волосся густим і хвилястим зробив.

 

Любі друзі, чи малюєте ви свої сни ?

 

Спробуйте і ви відчуєте себе чарівником.

Адже чорно-білі сни можна розфарбувати в яскраві кольори,

а страшні сюжети перетворити в веселі і добрі.

 

       Дорофея любить свою бабусю, котра розповідає їй багато казок. Бабуся Дорофеї живе у маленькій хатині за містом. Дівчинка любить гостювати в неї, у бабусі є так багато цікавого: і садок, і квітник, і песик Дружбанчик, і кіт Воркіт!..

 

       Навіть коли падає дощ, Дорофея не сумує – дивиться у вікно на садочок і уявляє…

     «Птахи не співають у зливу, бо не хочуть простудитися. Вони лежать у теплих ліжечках, павучки плетуть для них запони від вітру і дощу, а ведмедик пригощає медом»

 

     - Бабуню, подивіться на грушку – груші схожі на електричні лампочки, жовтим-прежовтим світлом!

 

Які ще фруктові дерева ви знаєте? Перелічіть їх і намалюйте.

 

     - Бузина співає і щебече, ой, як голосно! – заплескала в долоні Дорофея.

     - Це ти моя щебетушка, а не бузина. Бузина квітує рясно, пахощі на всю вулицю розпускає.

    - Бабуню, ви мені розповідали казку про діда-чарівника, що живе в бузині. Розкажіть іще трошки.

 

    - У діда є три онучки – Весна, Зима і Осінь.

     - А Літа що, він не має?

    - Справа в тому, що Літом звуть самого діда-чарівника. В бузині ховається його кришталевий палац. Як зацвітає бузина, дід влаштовує бал на честь своїх онучок. На свято запрошують усі квіти, що ростуть у садку, равлики дудять-гудуть у труби, скликають гостей. Соловейки  в цей час співають свої найкращі пісні, а  зорі білими лебедями в сяйливих коронах пливуть величаво у нічному небі.

 

Малята, спробуйте і ви намалювати трьох онучок діда-чарівника –

Зиму, Весну, Осінь.

 

А може й самого дідуся ЛІТО?

Який заради онучок влаштував казковий бал квітів.

 

      - Красуня Осінь плете павутину-гойдалку, на якій гойдаються до ранку і Весна, і Зима, і равлики, і квіти…

       З попелястого плаща чарівника скорочуються золоті зірки для прикрас онучкам…

      - Ой, бабуню, а може, це Інтернет-павутина у діда-чарівника?!

 

    - Ти моя фантазерко! Треба вже оченята заплющувати і засинати! Спи, моя крихітко, засинай, баю-баю-баю…

 

 - А дядечко Сон товаришує з Літом-чарівником?

- Аякже! Щоправда, часу для спілкування їм трохи бракує – літні ночі короткі. Спи, спи, дитино, спи…

 

 

 

                                                 ВИШИВАНКА ДЛЯ ІВАНКА

Андрій М’ястківський

 

 

                               До нашої теплої хати

                               Приходила казочка спати,

                               Та чи спала, чи не спала –

                               Колисочку колихала.

 

                               А як рано діти встали,

                               То гостинці гарні мали:

                               Тому – зайчик-пострибайчик,

                               Тому -  котик-воркотик,

 

                               А найменшому – Іванку –

                               Дала казка вишиванку.

 

 

 

                                                      ЧАРІВНИЙ ІВАНКО

Зірка Мензатюк

 

 

         От-от, саме так називають Іванка на вулиці. Воно ніби необразливо, бо чарівний – це майже як чарівник, а чарівником хотів би бути кожен. Та в тому й річ, що за чарівника ніхто Іванка не має, ніхто ні на крихту не вірить у його незвичайні пригоди. Навіть мама не вірить!

 

         - Що за сонячний зайчик, Іванку? – допитується вона. – Якому ще зайчикові ти віддав гроші на морозиво? Чи, може, ти їх, синку, загубив?

Навіть мама не розуміє, що загубити гроші – одна досада, а сонячний зайчик – зовсім  інша справа!

 

         Але ви, діти, Іванкові повірите. Ви й самі бачили того зайчика, він не раз гладив вас по личку теплою м’якою лапкою. Вам, напевно, траплялися й інші дива, бо їх багато! Хіба, скажіть, не диво, що зорі падають з неба, а не осипаються, кожна ніч знову й знову повна ними вінця? Хіба не диво, що сніг удень – просто сніг, а вночі проти місяця – срібні коштовні іскри? Або що з товстої бридкої гусені раптом робиться красень-метелик? Ні, дива на світі є, і Йванко навіть трішечки вміє їх творити. Як це стається? Хвильку уваги, і ви будете знати.

 

 

 

                                                БЛАКИТНЕ КОШЕНЯ

Зірка Мензатюк

 

 

           - Та ж мамуню! Раз на піжамці намальовано, значить таке кошеня є!

 

         - Не вигадуй, Іванку. Звідки б узялися блакитні кошенята? Це художник придумав, щоб піжамка подобалася дітям. Спи, синочку!

 

           І мама пригладжує Іванкові чубчик – так ніжно, ласкаво пригладжує. Ніби в маминій руці заховано якийсь дивовижний магніт, і він забирає набридлі думки, мулькі тривоги і все-все, що непокоїть хлоп’ячу голівку. Іванкові очі заплющуються, лагідна тепла хвиля огортає все тіло… І раптом – драп-дряп по ковдрі:

 

            - Іванку, це я!

            - Хто? – не хоче прокидатися хлопчик.

            - Та ж кошеня! Блакитне!

            - А-а-а, ти справді є?

            - Звісно, є. Ти хіба не знав?

            - Я – знав.

 

            Нарешті Іванко розплющив очі. Скраю на ліжку сиділо кошеня. Місяць світив просто на нього, і воно… було блакитне!  Усе – від вушок до хвоста!

 

- Слухай-но! – вражено прошепотів Іванко. – А може, ти тільки при місяці блакитне?

 

- Увімкни лампу, - дозволило кошеня.

 

           При світлі лампи воно було, як пролісок! Як небо! Як найблакитніша Іванкова акварель!

 

          - От бачиш, - муркнуло воно, - я справжнє небесне кошеня. Можеш мене погладити.

 

         Воно плигнуло Іванкові на коліна й замурчало. То воно розказувало небесні казки. Не про космічні мандри, не про таємничі пригоди, а про кошенятко, що жило собі в небі й ловило не мишок, а падаючі зірки.

 

         - Навіщо їх ловити? – спитав Іванко.

        - Бо серед зірок, як і серед людей, теж є малі й вередливі. Їм не сидиться навісці, вони крутяться й мерехтять на всі боки, а тоді ненароком – р-раз! – і котрась покотилась додолу. Ось і лови її, бо розіб’ється або згорить, летячи крізь повітря.

 

        - То ти рятуєш зірки? – здивувався Іванко.

        - І мені саме пора до них, - кивнуло кошеня. – Хочеш зі мною?

        Враз Іванко став легесенький, мов пір’їнка, і вони здійнялися в небо. А там – зірки, зірки! Та все різні: білі, блакитні, рожеві, а то зеленасті, наче смарагд. І в кожної своє місце, як у школяриків за партами; ті в сузір’ї лебедя, ті в Бороні, ще інші в Волопасі чи Великому Возі. Раптом покотилася зірка праворуч. Котик плиг – і підхопив непосиду.

 

       - Ану мерщій на місце! – підштовхнув її м’якою лапкою.

       Ледь з цією впорався – зірвалася зірка ліворуч. Тоді ще одна, ген-ген за Волопасом. Котик – туди. І тої ж миті затремтіла мала Зоринка коло Йванка. Ой, котику! Та він далеко… Тоді Іванко – р-раз! – і підхопив Зоринку картузиком. Добре, що взяв цього з собою. Зоринка гаряча ніби жар, аж картузик задимівся.

 

      - Ха-ха, - сміється вона. – Як я тебе налякала?

      - Дурненька ти, - каже Іванко. – А що якби розбилася?

 

      Тут кошеня прибігло.

      - Оця, - показує на Зоринку, - відтепер буде твоєю зіркою. Ти ж її врятував.

 

      Дивиться хлопець – гарна Зоринка, яскрава, аж блакиттю відсвічує. Таки гарна, нема що казати. А що не дуже мудра – цього з землі ніхто не помітить.

- Хай так, - каже він кошеняті. – Хай ця буде моя. Іншої я й не хотів би.

 

Після цього зірки наче присмирніли. Декотрі падали, але кошеня вже саме їх і ловило. А потім устала вранішня зоря, назгортала з Чумацького Шляху білого борошна, розпалила червоно-рожеву піч на ціле крайнебо і спекла кошеняті й Іванкові рум’яний буханець:

- Ось вам, голуб’ята, на здоров’ячко!

 

Іванко й додому окраєць приніс. Тільки нікому не покаже. Воно було б добре, аби мама й картузика не бачила, бо подумає, що він носив жар коло вогнища. Тому картузик в комірчині – в найтемнішому кутку. Хай почекає, поки тато з рейсу повернеться. А там… якось буде.

 

 

 

                                                      ГАРБУЗИ

Наталка Поклад

 

 

                               Гарбузи-гарбузики,

                               жовті карапузики,

                               полягали на боки –

                               пишуть соняхам  казки;

                               а як стануть більші,

                               то напишуть вірші.

 

 

 

                                            НЕСЛУХНЯНИЙ ГАРБУЗИК

Василь Чухліб

 

 

       Ох і неслухнянець же він! Вранці умиватися ніяк не хоче, і тоді тато притримує упертюха шорсткими ручиськами, а мама кропить синочка просяницею з голубої лієчки. Ополудні, коли вся родина дрімає, прикрившись од спекоти зеленими парасольками, він починає качатися з боку на бік, шарудіти. Врешті висовується з-під захистку і незмигливо дивиться на небо.

 

      - І що ти там побачив? Та сонце ж голівоньку тобі напече, -  бубонить мама.

     - І не напече, -  відказує малюк. – А подивіться-но, яке воно красиве, Сонце! Немов величезний золотий Гарбуз!

     - Отаке придумав! На ось хоч капелюшок надінь, -  лагіднішає мама Гарбузиха. А то пов’юнкує непосидючий Гарбузик у мандри по городу -  поміж картоплею, буряками, кукурудзою. Спробуй його знайти!

 

      Ось і знову: прокинулись Гарбузи, а від Гарбузика тільки місце тепленьке.

 - Де це наш неслухнянець? Чи не викинув знову якого коника? -  стурбувався тато Гарбуз.

 - Може, він з Огірочком грається… -  мовила Гарбузиха.

 - Але ні Огірочок, ні Динька дружка свого не бачили.

Гарбузиха пошелестіла городом, аж тут Огірочок услід:

 -А он він! Ондечки! Угору подивіться!

 

      Глянули – і за свої гарбузячі голови  вхопилися. Гарбузик виліз аж на повітку. Ще й гойдається…

      - Ой, упаде, ой, лишенько! -  сплеснула долоньками Гарбузиха.

      - Ось я йому!.. Нехай тільки додому прийде! -  насурмонився Гарбуз.

      - І чого ви бідкаєтесь? Погойдається та й на землю спуститься. А що ж йому – під вашими боками цілі дні вилежуватись? -  заспокоював їх сусід, високий чубатий Соняшник. 

 

     Але ж Гарбузика треба було рятувати. А як?

Може б, оця клопітлива Бджола запомогла? Вона колись медвянистий пилок з гарбузових  квітів брала.

     - Хоч Гарбузик і малий, але сама я не порятую його, - продзижчала Бджола. І майнула до пасіки.

 

    За якусь мить сила-силенна золотавих вертольотчиків закружляла над повіткою. Ледве здійняли вони Гарбузика, натужно ревучи, пронесли над городом і опустили поряд із схвильованими до розпачу Гарбузами.

 

     Мама Гарбузиха так зраділа, що й не нападалася на неслухнянця, гладила його по голові. Тато Гарбуз тільки покахикував:

     - А якби впав?

 

       Гарбузик винувато принишк під теплими боками в тата й мами.

      «Звичайно, шкода, що наполохав усю гарбузячу родину, - думав він. – Але ж із повітки так далеко видно! І весь город як на долоні, і левада… А якби вилізти он на ту височенну тополю, що біля тину, то ще далі можна роздивитися…»

 

      А що, й вилізе! І знову всі казатимуть, що Гарбузик – неслухняний. А може, він просто допитливий?

 

 

 

                                                     ГАЇ ШУМЛЯТЬ

Павло Тичина

 

 

                              Гаї шумлять – я слухаю.

                              Хмарки біжать – милуюся,

                              Милуюся-дивуюся,

                              Чого душі моїй  так весело.

 

                                                         Щось мріє гай –над річкою

                                                         Ген неба край – як золото.

                                                         Мов золото-поколото,

                                                         Горить-тремтить ріка, як музика.

 

 

 

                                       МАЛА-МАЛЕСЕНЬКА ХМАРИНКА

Василь Степаненко

 

 

         У небі гуляли хмаринки. Вони були такі мальовничі: якась нагадувала ведмедика, інша крокодила, а та он, глянь, викапаний песик. А з-за ведмедика визирає зайчик-боягуз. Далі – на одній нозі стоїть чапля. За нею пасеться вівця. Андрійко нагледів собі найменшу хмаринку, схожу на лебідку. Намилуватися нею не може. А молодша сестричка Марійка чомусь боїться дивитися на хмари. Вони її лякають. Андрійко примружився й усе видивляється на те дивовижне створіння. Хмаринка помітила допитливого хлопчину й спустилася до нього.

 

        – Мене звуть Периста, а тебе як?

        – Андрійко, – зніяковів хлопець. – А ти – наче лебідка. Пір’я твоє  таке біленьке.

       – Хочеш політати? – спитала мала-малесенька хмаринка. Андрійко спершу розгубився, а тоді таки погодився.

– Сідай на мене й полетимо до моїх сестер, пограємося в піжмурки.

 

        Андрійко скочив на спину білого птаха, й вони піднялися високо в небо. Звідти все на землі  бачилося маленьким: і будинки, й дерева. Дорога, яку він і перескочити не міг, видавалася йому тоненькою ниткою. Озеро, в  якому любив купатися, поблискувало тарілкою киселю.

 

         Чого киселю? Бо Андрійко найбільше любить кисіль. Йому аж дух захопило. Так він літав лише в снах, а тепер – наяву.

          «Може, я сплю? – подумав хлопець і вщипнув себе. – Ой, болить! Отже, не сплю».

          – А де ви, хмарки, взялися? – запитав Андрійко.

        – Ми народжуємось із води. Коли припікає сонце, вода з річки, озера, моря і навіть із малої калюжки випаровується, піднімається вгору. Високо в небі пара збивається в копички-хмарки.

 

         – Зрозумів! Хмарки – із пари, – прошепотів. Він і сестричці розкаже. Чим вище хмаринка з Андрійком підіймалася, тим ставало холодніше.

 

   – Спускаймося,  а то розходиться вітер, - захвилювалася мала-малесенька хмаринка. – Вітер може мене розвіяти і ти впадеш додолу.

          – І хмари вже сірі, аж сині.

          – Мабуть, гроза буде.

          – Чому – гроза?

        – Коли ми сердимось на вітер, що ганяє нас, як овечок, по небу, то збиваємось докупи й погрожуємо вітрові блискавкою і громом.

            – А як ви робите блискавку і грім?

           – Ми б’ємося одна об одну, аж іскри летять, і гуркочемо з усієї сили.

– І тоді дощ іде! – радо вигукнув Андрійко.

– Авжеж.

– Тоді зеленішає трава, ясніють квіти, живо ростуть дерева.

 

          Хмарка опустила Андрійка на стежку, сама полинула увись. Хлопчик  помахав їй рукою і чимдуж побіг додому Марійці похвалитися своєю пригодою. З кухні долинали пахощі – видно, мама щось дуже смачне готувала.

 

           – Тільки на хвильку відійшла від плити, а суп мало не вискочив із каструлі, – сказала мама.

           – Ой! -  вигукнув хлопчик. – Скоро в хаті народяться хмарки й піде дощ.

           – Який дощ? Що ти вигадуєш? – здивувалась мати.

– Он бачиш –  пара під стелею збирається в дощові хмари.

– Ти знову думками у небі літаєш, – усміхнулася мама. – Мий руки, сину, та сідай обідати.

           – Я й справді, мамо, літав!

 

          Сестричка здивовано глянула на Андрійка. А надворі пустився рясний дощ. Андрійко визирнув у вікно й хитрувато усміхнувся.

– Я ж казав: дощ буде!

 

 

 

                                                 ХМАРЕНЯТА

Аркадій Музичук

 

 

                          І над лугом, і над ставом,

                          Й на густій-густій отаві

                          Біля мами, біля тата

                          Сплять маленькі хмаренята.

 

                                                             Як уранці сонце встане,

                                                             З промінців сплете драбинки.

                                                             Побіжать по них хмаринки

                                                             І ніхто їх не дістане.

 

 

 

                                                ХМАРИНКОВЕ МОЛОЧКО

Геннадій Циферов

 

 

           Ох, як  цього  дня  було жарко! Від  спеки квіти прив’яли, травичка  пожухла. Подумало-подумало  жабенятко,  взяло  цеберко і  кудись пішло. На  лузі  воно  зустріло  корову.

           - Хочеш,   я  дам  тобі  молочка? – запитала  корова.

          - Ні, - відповіло жабенятко і  пішло далі.

На  галявинці  воно  зустріло кізку.

- Хочеш,  я  дам  тобі  молочка? – запитала  кізка. Ні, -  квакнуло знову жабенятко і  пішло  ще далі.

Довго  йшло  жабенятко,  розмахуючи  цеберком. І нарешті  побачило  сині  гори. На  їхніх  вершинах жили  пухнасті білі хмари.

 

        Підкликало жабенятко найменшу  хмаринку і сказало їй:

         - Дай  мені,  будь  ласка,  трішечки  молочка!

Нічого  не  відповіла  хмаринка,  тільки  зітхнула голосно.  Зазирнуло жабенятко в  цеберко,  а  там – буль-буль! – молочко!

 

        Повернулося додому жабенятко і  каже:

        - А я хмаринкового молочка  приніс!

 

        - Яке ж  це  хмаринкове  молочко? Це  просто голубий  дощик. Хто ж  його питиме?

        - Як  хто, - відповіло жабенятко, - а  квіточки  дрібнесенькі?

        І  воно напоїло квіти й травичку парним хмаринковим молочком.  Ще й мурашці залишилося.

 

 

 

                                                       ДОЩИК

Наталка Поклад

 

 

                                      Розказав мені горобчик,

                                      Що опісля спечних днів

                                      Добрий дощик, тихий дощик

                                      Спраглу землю напоїв.

 

                                                              Увесь день він капав дрібно,

                                                              Пісеньку свою співав,

                                                              Був усім такий потрібний!

                                                              Ще й горобчика скупав.

 

 

 

                                                       ПРО ЩО СПІВАЄ СТРУМОК

(Зі збірки казок Людмили Суворової

«Пригоди в чарівному лісі»)

 

 

       Жив собі струмок, у якого зовсім не було друзів. Він почувався дуже самотнім. Ніхто не хотів спілкуватися з тим, хто не вміє… співати. Так, так, співати. Усі птахи вміли це робити, тварини ж грали на інструментах, зайчик на пеньку лапками вистукував мелодію, кошенятко муркотіло, навіть дощик барабанив по стрісі маленькими краплинками.

 

       - Який же ти невмійко, - сміялася лисиця, - навіть вухастик навчився! Та нічого, невдовзі перестане! – облизалася руда. – Годі вже веселитися.

       - Що ти маєш на увазі? – занепокоївся струмок.

       - Нічого особливого – я його з’їм.

 

       «Не можу я цього допустити!» - подумало джерельце та поквапилося попередити сіренького.

А тим часом вухатий гуляв, нічого не підозрюючи.

        - Зайчику, стривай!

Косий зупинився й  підійшов до струмка:

        - Щось трапилося?

         - Хочу застерегти: лисиця збирається тебе з’їсти, будь обережним.

 

       Зайчик подякував струмочку й заховався. Джерельце з полегшенням зітхнуло. Коли бачить: біжить ведмідь, а за ним злий мисливець.

        - Стережися, волохатий! – вигукнув струмок, перебігши розгніваній людині дорогу.

 

         Поки чоловік бовтався у воді, ведмідь утік. Мисливець сховався за деревом і став чекати на нову здобич. Довго сидів він, коли почув чийсь тихесенький спів. Прислухався, придивився та побачив струмочок, який пробігав неподалік. Навіть злість зникла.

 

        Зупинився й ведмідь, дуже здивувавшись тому, що почув. Повиходили на галявину і збентежені звірі. Лісові мешканці не вірили чуткам, доки струмочок не проспівав їм веселу пісню, що закликала до миру та злагоди в лісі… Зрозуміли тоді, як помилялися.

 

 

 

                                                     МИРИЛКИ:

 

 

                   Ластівочка летіла,

                   На гілочку сіла.

                   Сказала: миріться

                   І більш не сваріться.

 

                                                             Ми посварились,

                                                             Ми помирились

                                                             Сонцем зігрілись,

                                                             Радістю вмились.

 

 

 

 

                       ПРИСЛІВ’Я

 

                Погане літо буває, як сонця немає.

 

 

 

                                                          Вчора я ходив на став

                                                             І рибалив звісно.

                                                             Трохи сонце не піймав,

                                                             Та в сачок не влізло…

                                                                                 П. Осадчук

 

 

 

                                                    СОНЕЧКО

Ангеліна Ткаченко

 

                 Скотилось сонечко у річку,

                 А в ній теплесенька водичка.

                 Тож хоче розважатися,

                 І плавати, й купатися.

 

                                                                      А жабка не пускає,

                                                                      На небо проганяє:

                                                                      - Не йди, не йди у річку,

                                                                      Бо звариш нам водичку.

 

 

 

                                   ПІВНИК І СОНЕЧКО

В. Костюченко

 

 

         Було це давно-давно, коли тільки-но з’явилось життя на землі. Приставили півника  доглядати за сонечком. Стріпне він крильми, підніме голову й гукає:

 

          - Ку-ку-ріку! Пора! Пора вставати! – і відчинить віконце.

 

        Сонечко розчеше золотим гребінцем свої золотисті промінчики й, красиве, ласкаве усміхнене, викочує на небо. Люди радіють. Поспішають до роботи. Хто худобу пасти, хто поле – хліб вирощувати, хто в кузню  - плуги, серпи робити. Треба управитись, поки світить сонечко. Разом з людьми воно трудиться, широкий світ осяває.

 

          Півник пильнує за сонечком цілий день. Злетить на паркан, гляне довкола:

          - Ку-ку-ріку! Ти де, сонечку?

 

         Сонечко усміхнеться, пуститься, пустить золотий промінець на землю, на півника. Мовляв, я тут, не хвилюйся. Навіть коли сонечко за хмарами, півник на сторожі. Схилить голову, гляне в небо: «Ку-ку-ріку!..»

 

        Та не всі любили сонечко. Вовки-розбійники, лисиці рудо хвості, сови -  усі вони хотіли, щоб завжди була довга ніч, бо вночі виходили на своє хиже полювання. От і вирішили позбутися. Півника, який будить сонечко. Підкрались тихцем і зачинили в темному хліві, щоб надвір не міг вийти.

 

         Але півник не злякався. Ще надворі ніч, а він уже гукає:

         - Ку-ку-ріку! Сонечку, прокидайся!

      - Я тут, - озивається сонечко й викочує з-за лісу. Кине проміння на землю – і все-все пробуджується, а хижі звірі у норах та дуплах ховаються. Коли сонечко йде до заходу, півник востаннє гляне на небо, змахне крилами: «Ку-ку-ріку! До завтра!» І поважно, з відчуттям добре зробленої роботи, теж іде спати.

 

         Так і подружилися півник із сонечком. Не можуть один без одного жити.

 

        Придивіться до півника: на його пір’ї побачите блискітки, переливи. То сонечко щедро обдарувало свого друга всіма барвами райдуги.

 

         Минають невпинно дні за днями, роки за роками,  а дружбу півника й сонечка ніщо не порушило. Недарма кажуть, що справжнє випробування для дружби – час.

 

 

 

                          ЗАГАДКА

 

                Що горить без полум’я?

                Що ходить по світу без ніг і без торби?

                                                                  (СОНЦЕ)

 

 

 

                               ЗА ЛІСОМ, ЗА ПРАЛІСОМ ЗОЛОТА ДІЖА СХОДИТЬ

І. Сенченко

 

 

       Катруся розповідала бабусі:

      - А Сергійкова мама таку загадку нам загадала: за лісом, за пралісом золота діжа сходить. І каже, що діжа – це дерев’яна діжечка, в якій хліб роблять. А як же діжечка може сходити?

 

       Бабуся засміялася.

      - То тільки так кажуть, що діжа сходить. Насправді сходить тісто в діжі. Покладуть у  тісто дріжджі, воно й починає підійматися, а тоді вилазить  з діжі балабухою. Балабуха велика, кругла, ясна, як  сонечко. Люди шанують хліб, шанують й сонечко, і люблять прирівнювати хліб до сонця, а сонце - до хліба.

       Вийде на світанку людина з хати, і їй здається, що отам за лісом сяє  золота діжа і з неї викочується ясне сонечко.

      - Ой, як ти гарно розказала! – скрикнула Катруся. – Всі загадки про місяць, сонечко і зірки дуже красиві. Що люди роблять, про те й гарно розказують!

       - Правда твоя, - промовила бабуся і погладила онучку по голівці.

 

А ти помітив, яку загадку загадала Сергійкова мама?

Подумай, як люди ставляться до хліба? З чим його порівнюють?

А як ставишся до хліба ти?

 

 

Берегти кожен шматочок хліба – значить поважати усіх тих,

хто доклав праці, щоб виростити гарний врожай.

 

 

 

                                                       ХЛІБ З РОСОЮ

За Г. Вієру

 

 

               Хлопчик Дору погано їв. Одного разу мама запитала Дору:

               - Хліба з маслом хочеш?

               - Ні!

               - А хліба з варенням?

               - Не хочу!

Почув цю розмову батько й питає:

               - А ти хліба з росою хочеш?..

Ніколи Дору не чув про хліб з росою. Але сказав:

              - Хочу.

             - Добре,  почекай до ранку.

 

             Рано-вранці батько розбудив Дору. Пішли вони на виноградник. А сонце ще не зійшло.

             - А де хліб з росою? – запитав Дору.

            - Почекай, - каже тато. – Бери краще лопату. Працювати будемо. Як зійде сонце, найкраща роса буде.

             Батько поклав під кущ сніданок. Дав маленьку лопатку Дору, а собі взяв велику.

             Довго працювали вони.

             - Я їсти хочу! Де хліб з росою? – спитав Дору. Саме в цей час над виноградником сонце зійшло. Поки сонце зійшло, батько з сином попрацювати встигли.

            - Тепер і поїсти можна, - сказав батько.

            - Смачний! – сказав Дору. – Дуже смачний.

 

 

Подумайте, діти, чому батько запропонував хлопчику хліб з росою?

Куди батько повів сина?

Що вони робили у винограднику? Чому Дору захотів їсти?

А ви, коли-небудь,  куштували хліб з росою?

 

 

 

                        ПРИСЛІВ’Я

 

                Удосвіта встанеш – більше діла зробиш

                Червень тому зелениться, хто працювати не ліниться.

 

 

 

                                                   ПУЧОК ПШЕНИЧНИХ КОЛОСКІВ

Василь Сухомлинський

 

 

              Як тільки почнуться жнива, приносить батько пучок пшеничних колосків і чіпляє над вікном. У хаті пахне полем. І радісно якось стає. Висить пучок пшеничних колосків літо, висить осінь, весну…аж до нового врожаю. А потім батько приносить свіжі колоски.

 

            Батько любить працювати в полі, і я змалку полюбив землю, пшеницю, степ. Немає нічого кращого, ніж вийти рано-вранці в поле й зустріти схід сонця. Ця врочиста хвилина у пам’яті мені змалечку. І тепер я люблю, як червоніє небо на сході, як випливає з-за гори велика золота куля, як займаються іскорки в краплинах роси.

            Коли сходить сонце, пахне пшениця, пахне земля..

            І такий малий світ…

 

 

 

                          ПРИСЛІВ’Я

 

                 Літо селянину батько і мати.

                 Літо весь рік годує.

                 Що влітку вродиться – взимку пригодиться

 

 

 

                                                       ДАРУНКИ ЛІТА

А. С. Волкова

 

 

         У народі говорять що літній день рік годує. Чому так кажуть? Кожен літній день і місяць  - щедрий на дарунки. Недаремно називають  червень – рум’янцем року, хліборостом. У цьому місяці достигають трави, ростуть хліба, у кінці червня настають сінокоси.

         Дозрівають овочі: редиска і цибуля, часник і салат, щавель і помідори. Ніжними жовтими квіточками вкрилися огірочки, а кущики полуниць червоніють достиглими ягодами. Колосяться хліба – жито й пшениця. Під вітром поля пшениці нагадують море, що колишеться, наче хвилями, молодим зеленим колоссям. Пройде час і в липні наллються ці колоски золотом, бо достигнуть у них дрібні зернята. Ген-ген до обрію розкинулися неосяжні  колгоспні поля гречки, ячменю, вівса… Багато ж праці треба докласти  людям, щоб виростити і зібрати  добрий урожай!

        На полях і городах квітне картопля, червоніють помідори, починають синіти баклажани зав’язуються качани капусти, виросла морква.

        У садках достигають вишні й аґрус, малина і смородина, шовковиця і персики, абрикоси… Це земля віддячує людям за їхню працю. Починається гаряча пора – жнива, а за ними і збирання овочів, фруктів. Ти можеш також допомогти дорослим у збиранні колосків, ягід, городини.

        Надходить серпень. Розчервонілися яблука, груші, наливаються соком сливи й грона винограду. На городах збирають овочі: баклажани, моркву, буряки, картоплю, цибулю й часник. Поважно лежать жовті гарбузи, хитають голівками соняшники. Південніше, де жаркіше і більше гріло сонце, гарно вродили у кавуни і дині. Щедре літо на різні дарунки!

 

 

 

                                                        ЗОЛОТЕ ЛІТО

Наталка Поклад

 

 

                                            Достигає жито,
                                            соняшник цвіте.
                                            Кобзарює літо,
                                            літо золоте.

                                            Всі пісні у нього
                                            на веселий лад,
                                            бо у літа того
                                            тисячі принад.

 

 

 

                                                    ЛЮБИЙ ДРУЖЕ!   

 

 

  

Ти можеш  спробувати    намалювати ілюстрації

до прочитаних  казок та оповідань

  

 

і   вислати їх нам

за електронною адресою бібліотечного сайту

 

  на рубрику «Місточок дружби»   

 

 

 

 

Дзвінка Матіяш