ЧИТАЙТЕ    РАЗОМ З   НАМИ

   10604

НЕСЛУХНЯНЕ КАЧЕНЯ 

Вадим Скомаровський

Неслухняне каченя

Десь пропало на півдня.

Сполошився качур-татко:

- Де поділось каченятко?

Підхопилась качка-мати:

Нумо донечку шукати!

Гульк! А спритне каченя

Носом хвіртку відчиня,

Повертається з мандрівки

До качиної домівки.

Качур грізно звів крило:

- Де ти, капосне, було?

А воно сказало чемно:

- Я блукало недаремно.

На ставку з’явилась ряска.

Йдіть поласуйте, будь ласка.

 

У кожної людини є своя родина:

мама, тато, сестрички, братики, дідусі, бабусі, тьоті, дяді.

А хто є у  тебе? Розкажи про свою родину.

Що ти знаєш про своїх бабусю й прабабусю, дідуся й прадідуся. Які речі у вашому домі нагадують про них?

МОЯ СІМ’Я

В.Верховня

Дід, бабуся, тато й ненька,

Старший брат, сестра маленька.

В кожного – своє ім’я,

А всі разом ми – сім’я!

БІЛИЙ ГОЛУБ

Дмитро Чередниченко

Зі збірки «Коник коникові – брат»

Сьогодні – перший день літа. Надворі – спека. Вітерець і не дихне. Андрійко відчинив на кухні вікно, аби хоч трохи свіжим повіяло. Та й малює собі, поки мама з роботи повернеться. Раз, раз, раз – сонечко намалював. Обвів кружечок, додав хвостик – і яблучко є! Нахилив голівку ліворуч – подивився, нахилив голівку праворуч – подивився. Непогано!.. Ловко. Прислухався.

- Кап-крап-креп-кріп..

Та й гарно ж малювати під музику. Раз-раз-раз-раз… І грушка є. Грушка–минушка. Аби вже швидше спіла вона. А тоді хай минає.

- О, а що ж тепер намалювати? Ось так, та-а-ак – буде хатка, а ще та-ак -  і вже мишка.

- Кап-крап-креп-кріп..

- Ку-ку-рі-ку… - підбирав собі мелодію Андрійко. – І справді так виходить, мов півник поволі виспівує. Треба його намалювати…

Коли це щось зашелестіло, зашуміло та й промайнуло над вухом. Андрійко підвів голову, аж бачить – під краном сидить білий голуб і з-під крана воду п’є. І так чудно: переймає ті краплі через одну, то й музика тепер інша виходить, повільніша якась: крап-кріп, крап-кріп…

Андрійко причаївся й дихнути боїться. Тільки в думці випрошує:

- Стри-вай, стри-вай… Зма-люю…

А білий голуб схопить краплю та й плямкає, вихопить та й смакує…

- Крап-кріп, крап-кріп…

Андрійко мерщій  на папір його, на папір. Голуба отого, що залетів у гості попити. Залетів, бо спека його знемагає. Ось уже й голуба намалював, і кран, і краплі… Тільки ж крап-кріп не виходить. Ну ніяк. Аж ось:

- Крап-кріп! – і так голосно.

Ой, це ж мама у двері дзвонить!

Андрійко прожогом кинувся до дверей.

- Мамо, ма…! Тихенько, там голуб воду п’є…

- Де?

- На кухні…

Мама обережно заглядає на кухню – ніякого немає голуба.

- Де ж він?

- Був. Тільки-но був.

Мама глянула на синів малюнок, усміхнулася й сказала:

- Твоя правда, сину.

І поцілувала Андрійка.

ГАРБУЗИ

Наталка Поклад

Гарбузи-гарбузики,

жовті карапузики,

полягали на боки –

пишуть соняхам  казки;

а як стануть більші,

то напишуть вірші.

НЕСЛУХНЯНИЙ ГАРБУЗИК

Василь Чухліб

Ох і неслухнянець же він! Вранці умиватися ніяк не хоче, і тоді тато притримує упертюха шорсткими ручиськами, а мама кропить синочка просяницею з голубої лієчки. Ополудні, коли вся родина дрімає, прикрившись од спекоти зеленими парасольками, він починає качатися з боку на бік, шарудіти. Врешті висовується з-під захистку і незмигливо дивиться на небо.

- І що ти там побачив? Та сонце ж голівоньку тобі напече, -  бубонить мама.

- І не напече, -  відказує малюк. – А подивіться-но, яке воно красиве, Сонце! Немов величезний золотий Гарбуз!

- Отаке придумав! На ось хоч капелюшок надінь, -  лагіднішає мама Гарбузиха. А то пов’юнкує непосидючий Гарбузик у мандри по городу -  поміж картоплею, буряками, кукурудзою. Спробуй його знайти!

Ось і знову: прокинулись Гарбузи, а від Гарбузика тільки місце тепленьке.

- Де це наш неслухнянець? Чи не викинув знову якого коника? -  стурбувався тато Гарбуз.

- Може, він з Огірочком грається… -  мовила Гарбузиха.

- Але ні Огірочок, ні Динька дружка свого не бачили.

Гарбузиха пошелестіла городом, аж тут Огірочок услід:

- А он він! Ондечки! Угору подивіться!

Глянули – і за свої гарбузячі голови  вхопилися. Гарбузик виліз аж на повітку. Ще й гойдається…

- Ой, упаде, ой, лишенько! -  сплеснула долоньками Гарбузиха.

- Ось я йому!.. Нехай тільки додому прийде! -  насурмонився Гарбуз.

- І чого ви бідкаєтесь? Погойдається та й на землю спуститься. А що ж йому – під вашими боками цілі дні вилежуватись? -  заспокоював їх сусід, високий чубатий Соняшник. 

Але ж Гарбузика треба було рятувати. А як?

Може б, оця клопітлива Бджола запомогла? Вона колись медвянистий пилок з гарбузових  квітів брала.

- Хоч Гарбузик і малий, але сама я не порятую його, - продзижчала Бджола. І майнула до пасіки.

За якусь мить сила-силенна золотавих вертольотчиків закружляла над повіткою. Ледве здійняли вони Гарбузика, натужно ревучи, пронесли над городом і опустили поряд із схвильованими до розпачу Гарбузами.

Мама Гарбузиха так зраділа, що й не нападалася на неслухнянця, гладила його по голові. Тато Гарбуз тільки покахикував:

- А якби впав?

Гарбузик винувато принишк під теплими боками в тата й мами.

«Звичайно, шкода, що наполохав усю гарбузячу родину, - думав він. – Але ж із повітки так далеко видно! І весь город як на долоні, і левада… А якби вилізти он на ту височенну тополю, що біля тину, то ще далі можна роздивитися…»

А що, й вилізе! І знову всі казатимуть, що Гарбузик – неслухняний. А може, він просто допитливий?

СКОРОМОВКА

Олена Полянська

У високих чашах

Бджілки варять кашу,

Сонячну, духм’яну –

Для діток слухняних.

 

1 ЧЕРВНЯ – ДЕНЬ ЗАХИСТУ ДІТЕЙ

(Зі збірки братів Капранових «Веселих свят»)

Українці відзначають День захисту дітей разом з усіма іншими країнами, бо 1 червня -  це Міжнародний день захисту дітей. Його заснували ще у 1949 році за рішенням  Міжнародної демократичної федерації жінок. В Україні це свято встановлено з 1998 року. Свято має на меті звернути увагу на проблеми дітей – особливо знедолених, сиріт, хворих, таких, що стикаються з несправедливістю та навіть насильством щодо себе.

Свято це насправді має формальний характер, але навіть такі формальні свята потрібні, щоб був привід згадати -  поруч є слабші, є ті, хто потребує захисту та допомоги. Бо кожна дитина має право на дитинство, ким би не були її батьки. 

ЧЕРВЕНЬ

Наталка Поклад

Одягнувши брилик свій,
ходить червень-чародій,
не спочине ні на мить –
ягідки нам червонить:
вишеньки-черешеньки,
і смачні сунички;
запашні шовковички
та ще й полунички…

Дорогі друзі! Ви надіслали чимало гарних малюнків і художніх виробів.

Усім вам велике спасибі.

Адже ви дуже потішили нас любов’ю до творчості, до рідного краю, до своїх рідних і друзів.

Чекаємо ваших нових малюнків,

ви можете надслати їх нам за електронною адресою  бібліотечного сайту 

 

 ПРИНЦЕСА НА АСФАЛЬТІ

 Н. Суріч

Принцеса, намальована кольоровою крейдою на асфальті, була казково гарна. Хто й коли її намалював – невідомо, але тут, на дитячому майданчику, вона «жила» вже кілька днів. Всі – й дорослі, й діти – зупинялися помилуватися на це диво «асфальтового» мистецтва. Діти оберігали свою  принцесу. І лише дощ міг її змити. Але літо видалося сонячним і світлим.

Особливо вподобала принцесу рудоволоса першокласниця Оля. Принцеса й дівчинка навіть були чимось схожі: такі ж розкішні золотаві коси, променисті голубі очі, усміхнені припухлі вуста. Оля частенько зупинялася біля принцеси й пильно роздивлялася її. І хто знає, про що вона думала в ці хвилини? А невдовзі увесь двір облетіла звістка, що принцеса вночі оживає і творить дива!

Тепер все частіше можна було бачити навколо Олі принишклу дітлашню.

- І зачарована принцеса опинилася в нашому місті, далеко-далеко від своєї домівки. Злі чаклуни наказали їй жити намальованою на асфальті допоки…

Що буде далі, дівчинка обіцяла розповісти потім. І розчаровані малюки спершу довго скиглили, зітхали, але потроху розбредалися хто куди. Літо є літо, і кожен знаходив собі розвагу до душі. Проте подумки діти часто згадували про принцесу. Тоді коли дівчатка бавилися з ляльками, а хлопчики ганяли в слідчих-розбійників, Оля сідала в якомусь закутку, звідки добре було видно принцесу, і про щось довго думала…

Найменші, які не могли довго втерпіти, один за одним підходили до дівчинки й канючили:

- Олю, ну розкажи, розка-а-а-ж-ж-и-и…

Але та лише таємниче посміхалася і цим ще більше підохочувала малюків. Проте розказувати нічого не розказувала.

І ось одного сонячного недільного ранку Оля скликала дітлахів:

- Погляньте-но довкола… Це принцеса причепурила наш майданчик: в пісочниці – розбила грудочки, розрівняла пісок, позбирала сміття, а забуті іграшки вимила і склала ось тут.

Але її перебив однокласник Дмитрик:

- От і неправда, не вигадуй. Моя мама каже, що в нас дуже хороша двірничка. Це вона щодня прибирає подвір’я, поливає асфальт, доглядає квіти і навіть підбирає наші забуті іграшки… Мама сама у вікно бачила.

Але Оля не змигнувши оком відказала:

- Ех ти! Де тобі здогадатися, що принцеса… Що це принцеса обернулася в тьотю Машу. А то уявляєш, що б тут зчинилося, якби дорослі побачили живу принцесу?

Сперечатися Дмитрикові перехотілось, а малюки ще тісніше з’юрмились навкруг Олі.

- І от коли споночіє, коли всіх-усіх зморить сон, принцеса оживає і порядкує в нашому дворі, бо вона найкраща і най лагідніша принцеса у всьому світі… Вона збирає наші осиротілі іграшки, загублені сандалики й шкарпетки, поливає квіти й дерева  в нашому та сусідньому дворах, співає колискові немовлятам, аби солодше їм спалося.

- А я бачила біля сусіднього будинку багато-пребагато квітів, - схвильовано прошепотіла п’ятирічна Галинка.  – Це ж принцеса, їх там порозкидала, правда?

- Ха-ха-ха! – знову не втримався Дмитрик. -  Та це ж учора було весілля і вслід нареченому й нареченій кидали квіти – на щастя. Так мама сказала.

Але Оля спокійно промовила:

- Правильно, Дмитрику, квіти молодим – завжди на щастя. Але ж кидала їх принцеса, що зачаїлася в натовпі гостей. Це – її дарунок нареченим на довге й щасливе життя. Ось ходімо, глянемо, квіти ще й досі, як живі в краплинах роси, бо вони зачаровані…

А наступного дня, раненько, діти здивувалися ще більше:  на глухій стіні універсаму, вчора, ще такій буденній, в глибині двору, де вони любили погратися, шумів зеленим листям чарівний сад з надзвичайно гарними квітами, дивовижними птахами. А над  синім-синім озером височів чудо-палац. Золотокоса Оля сказала:

- Це принцеса, це все вона…

Малюки знову оточили дівчинку:

- Що принцеса, що вона? Ну розкажи…

- Що?... А те, що це вона намалювала на стіні диво-картину. Принцеса вже знудьгувалася по домівці й намалювала її, щоб ми з вами довідалися, де вона живе і як там гарно. Гляньте пильніше -  он її вікно з мармуровим балконом, а під ним білі квіти. Їх принцеса сама вирощує. А ондечки тією стежкою поміж квітів вона прогулюється…

Навіть Дмитрик не зміг нічого заперечити і промовчав.

Ніхто  з дітей не помітив, як на першому поверсі ворухнулася фіранка і Андрій Петрович, художник, усміхнувся, спостерігаючи за дітьми біля картини.

А згодом Оля задумливо додала:

- Мабуть принцеса скоро покине нас, це на згадку вона залишає нам свій палац з садом…

Вночі пройшов короткий, але росяний дощ. Під його шум дітям добре спалося, і кожен, звичайно, бачив уві сні принцесу. Раненько, тільки-но сонце підсушило асфальт, всі одразу помітили, що принцеси на місці немає. Малюки, розмазуючи сльози, побігли до Олі, а та вже все знала. Діти збентежено і водночас з надією дивилися на дівчинку. А Оля, озирнувши стривожених  малюків, неголосно промовила:

            - Ну-ну, не рюмсайте… Просто принцеса повернулася у свій палац на березі синього-синього озера, де на неї вже давно чекають тато, мама й друзі… За терплячість і слухняність, за те, що не цуралася ніякої роботи, добрі чарівники звільнили принцесу з полону. А нам вона залишила на пам’ять цей сад, озеро, палац… Може, ми ще колись і побачимо її… Адже казка ніколи не кінчається.

Оля лагідно усміхнулася принишклим малюкам. А ті наперебій заходилися згадувати:

- А принцеса принесла мій сандалик, який я загубила, і поклала під двері, - таємниче прошепотіла білява Іринка.

- І мою ляльку Катрусю знайшла, - сказала за нею Галинка.

- А ще мій велосипед відремонтувала, - промовив Василько.

І малюки ще довго говорили про красуню принцесу, намальовану на асфальті кольоровою крейдою.

А Оля дивилася на них і загадково усміхалася.

 

ЛІТО

Наталка Поклад

Сонечко пече,

Річечка тече,

Зайчик скік та скок –

Швидше в холодок!

Жабка із води:

- Нумо йди сюди! –

Зайчик вушком - трусь:

- Я води боюсь!..

ЗАЙЧЕНЯ СТРИБ ШУКАЄ ДРУЗІВ

Ульріх  Маске

Одного разу, прокинувшись вранці, маленьке зайченя на ім’я Стриб засумувало. Воно почувалося страшенно самотнім, бо згадало, що в нього зовсім немає друзів. Щоб зарадити цьому, зайченя вирушило до лісу на пошуки.

Спочатку Стриб побіг до озера і, побачивши неподалік від берега рибку, гукнув їй щосили:

- Привіт, рибко, хочеш зі мною дружити?

Але у відповідь він почув лише дзвінке «бульк». Рибка зникла у водному плесі.

Тоді зайченя побігло до лісу, прямісінько до мудрої сови, і запропонувало їй свою дружбу. Але у відповідь Стриб почув лише сердите «у-у-х»! Сова зазвичай спала вдень і не хотіла розмовляти з якимось зайченям.

Блукаючи далі лісом, зайченя натрапило на дятла.

- Дя-я-я-ятле! Чи не станеш ти моїм другом? – пробелькотів Стриб. Але дятел навіть не почув його – він зосереджено стукав по дереву своїм дзьобом.

Тоді Стриб звернувся до квітів, що росли на галявині:

- Любі квітоньки, я б джуже хотів з вами дружити!

Але квіти лише нижче опустили свої духмяні голівки – вони зовсім не вміли говорити…

Нічого не поробиш. Зайченя пішло собі далі й незабаром зустріло жирафу:

- Привіт, жирафо! Чи не хотіла б ти стати моєю подругою? – одразу запропонував Стриб.

Але жирафа, як  завжди, літала у хмарах і навіть не побачила нашого зайченяти.

Зайченя було засмутилося, та раптом помітило прегарного метелика і з надією спитало:

- Метелику, ти хотів би зі мною дружити?

Але безтурботний метелик лише розсміявся у відповідь і спурхнув із квітки.

Стриб плюхнувся у траву й побачив неподалік себе равлика.

- Равлику,  а ти хочеш бути моїм другом? – прошепотіло з надією зайченя.

Але наляканий равлик миттю шмигнув до свого будиночка. Стриб лише зітхнув, підвівся й побрів собі далі..

Нараз дорогу Стрибові перебігла грайлива білка. Він заходився гукати до неї:

- Агов, білочко! Хочеш стати моєю подругою?

- Так, тільки-но спочатку дожени мене! – і білка стрілою злетіла на верхівку найвищого дерева. Бідолашний Стриб не міг видертись так високо.

У розпачі Стриб побіг до своєї таємної схованки, де нещодавно прикопав пречудову морквину. Може, хоч вона погодиться приятелювати з ним? Але соковита морква виглядала так апетитно, що бідолаха не втримався і навіть не помітив, як схрумав її.

Тим часом уже геть стемніло, на небі з’явився красень-місяць. Зайченя високо задерши голову, спитало в нього, чи не хоче він стати йому другом. У відповідь місяць байдуже мовчав, заливаючи землю своїм холодним світлом, а за кілька хвилин і зовсім зник.

А ось одного вечора, коли зайченя, як завжди, дивилося у віконце й виглядало місяць, до його нірки постукало мишеня:

- Привіт, Стрибе! Будеш моїм другом? Обіцяю, зі мною ти не занудьгуєш!

Від радощів Стриб підстрибнув аж до стелі. Як йому було не радіти – адже в нього тепер є справжнісінький друг! А хіба можна сумувати, коли в тебе є друзі?

 

У СЛОНА БОЛИТЬ НОГА

Грицько Бойко

У слона болить нога.

Слон сьогодні шкутильга:

Гостював комар у нього,

Наступив йому на ногу.

 

 ПРО СЛОНИКА Й ВЕДМЕДИКА

Геннадій Циферов

У цій казці всі сперечаються. А найбільше, звичайно, слоник із ведмедиком. Ось про це я й хочу розповісти. Не пам’ятаю точно, коли це було: може, в суботу, а може, й у неділю. Одне слово, був чудовий день, а потім настав прекрасний вечір. І ось цього прекрасного вечора ведмедик прийшов до слоника в гості.

- Здрастуй, - привітався він зі слоником. – Я давно тебе не бачив. Такий чудесний вечір!

- Ти так вважаєш? – здивувався слоник. – Ні, прекрасний вечір – це тоді, коли йде дощ і можна бродити по калюжах. Ось як!

І тут слоник показав, як треба бродити по калюжах.

Звичайно, ведмедик і сам любив бродити по калюжах, але цього разу він не погодився. Тому що вечір справді був прекрасний.

У небі світлячками мерехтіли зорі, у кущах співали солов’ї, а нічні метелики сідали прямо на вуха ведмедику, переплутавши їх з пухнастими пелюстками.

Тому ведмедик і не погодився зі слоником. Він просто обережно взяв його за хобот і потяг у сад показати зірки і послухати солов’я.

Та впертий слоник сказав:

- Взагалі-то мене важко здивувати.

- Важко здивувати?! Ну гаразд, - і ведмедик вирішив будь-що здивувати слоника.

Він обхопив голову лапами, сів на пеньок і задумався: «А що, якщо надути велику-превелику кульку і прилетіти на ній до слоника в гості?

Це було б дуже добре, але раптом він знову скаже: «Ця кулька просто товстий пузир. Ото здивував». А якщо показати йому першу конвалію чи перший листок? Ні, цим теж його не здивуєш. І він, звичайно, скаже: «Їх скоро буде тисячі. Ха-а-ха!».

І зовсім уже, було, ведмедик упав у відчай, та раптом згадав: слоник любить хмаринки і кульбабки. Хмаринки тому, що вони схожі на слоників. Ну а кульбабки… вони такі схожі на хмаринки на зелених ніжках. І слоник часто нюхає їх.

Ведмедик пішов у сад до слоника і сказав тихо високій тополі:

- Обсип, обсип мене, будь ласка, своїм  білим пухом. Сьогодні я нарешті здивую і насмішу слоника.

І тополя, звичайно ж, трусонула гілками -  і полетів пух. Він летів і летів: білий, легкий і пухнастий. Здавалося, що почалася метелиця. Тополя вкрила ведмедика ароматним пухопадом, скоро навіть хвостика не було видно.

А ведмедик заплющив очі і солодко заснув у тому запашному стіжку.

Прокукурікав уранці півень, зійшло сонечко. І на ганок вийшов слоник. Він потягнувся, зітхнув, озирнувся довкола. І охнув… Так-так, там, у саду, росла превелика кульбаба! Такої він іще не бачив!

- Ой! Невже, - здивувався слоник, - можуть бути такі кульбабки? – Від щастя він заплющив очі і вдихнув кульбабовий запах.

Та коли слоник знову розплющив очі – ледь не луснув від злості. Перед ним стояв ведмедик, а на його вухах і на хвостику був білий-білий пух. Слоник відвернувся і вже знову хотів сказати щось нудне.

Але ведмедик усміхнувся:

- Не треба, годі прикидатися, слонику. Я ж сам чув, як ти здивувався.

- Так, - кивнув слоник. – Я часто дивуюся, але соромлюся про це сказати.

Ну ось і все.

Що я хотів сказати, ви, мабуть, зрозуміли. Не кожен признається, що здивувався. Може, він просто соромиться. І йому потрібно допомогти. Ну, хоча б стати заради цього великою кульбабою.

КОНИК

Іванка Сабадош

Конику, конику,

Де ти гуляв,

В лузі із вітром

Про що розмовляв?

Пахнеш травою

Дощами і лугом.

Конику, конику,

Будь моїм другом!

 ПІСНЯ ТОНЕНЬКОЇ ОЧЕРЕТИНКИ

Василь Чухліб

Одного дня тихе болото ніби хтось збурив. Невідомо хто, але всі його мешканці -  постійні й тимчасові -  гомоніли, лементували, галасували, били себе в груди. Доводили одне одномуі  всім разом -  хто на що здатен, хто що уміє і кому на болоті найвища шана має бути.

- Скре-ке-ке! Скре-ке-ке!  -  розпиналася жаба- скрекотуха. – Я найшвидше плаваю! Я…

- Чекай-но! – хитнула чубатою головою чапля , що до того ніби дрімала. – А чи простоїш ти на одній нозі цілий день і цілу ніч?

- Пхе! Та це зовсім просто! –Жаба видряпалась на купину і виструнчилась на одній нозі. Та не постояла й хвилини -  плюх у воду, тільки кола пішли.

- Бу-гу! Бу-гу! – зареготав бугай. – Теж мені артистка! Ось коли я заспіваю-загуду -  аж шибки в селі деренчать.

- Деренчать -  це коли я співаю! Хіба ти так умієш? Др-р, др.-р! - обурився деркач.

- Та це ж відомо: кожен передусім себе хвалить. Тож знайте – співаю найкраще я! Кі-квік! Кі-квік! Без мене й болото не болото! -  випнув груди кулик.

Тоненька очеретина слухала всі ті розмови, слухала і все нижче схилялася до води.

- А ти чого мовчиш? – зачепив її вітер, який усюди буває, все бачить, усе знає.

- Бо я нічого не вмію робити, - прошепотіла очеретина.

- Ет, таке вигадаєш! -  лагідно доторкнувся до неї вітер. – Кожен щось та вміє. Тільки, може, не здогадується про те до пори до часу.

І він дмухнув на очеретину раз, удруге.

І – о диво! -  тоненька очеретина несміливо, ледь чутно забриніла, пробуючи голос, а далі заспівала, заспівала…

Такою ніжною, такою сонячною була пісня тоненької очеретинки, що всі болотяні мешканці забули про свою суперечку. Вони заслухалися.

Слухали жаби-скрекотухи, вибалушивши й без того банькаті очі.

Слухав бугай, набравши повен дзьоб води. І деркач слухав, і кулик, який спочатку себе, а потім уже своє болото хвалить.

Завмерла гордовита чапля на одній нозі. Від здивування вона й цю ногу ледь було підняла , але ж - так, ви вгадали, якщо  чапля підніме й другу ногу, то впаде.

Ну а вітер полетів собі далі. Бо має усюди  бувати, бо десь потрібен він іншим очеретинам, які не пробудилися для своєї пісні.

СКРИПОЧКА

С. Петрина

Чому коник-стрибунець посмутнів?

Бо скрипочку-співаночку загубив.

Жабенятко стрибало,

Йому скрипку шукало.

І бабка скрізь літала,

Ту скрипочку шукала.

А жук-рогач у справах ліз, -

Знайшов скрипку і приніс.

 КОЛИСКОВА ДЛЯ ВЕДМЕДІВ

Василь Чухліб

 Цілий  день перебиралися ведмеді до нової хати. Тато з мамою переносили меблі, посуд, а ведмедик  Клиш-Клиш -  свої іграшки.

- Чи нічого не забулися? – час від часу перепитував тато.

- Та наче все взяли, - відповідала мама.

Коли нарешті полягали спати, вона побажала:

- Спокійної  ночі вам на новому місці!

Але чомусь нікому не спалося. Тато ведмідь крутився на печі, кректав: «Щось мені жарко тут».

- То може постелити на підлозі? – спитала ведмедиха. Але й там ведмідь не міг заснути.

- Може відчинити двері, щоб вітерець повівав?

Відчинили двері й вікна, а  сон не йшов. І Клиш-Клиш перевертався в ліжечку.

- Мамо, подушка тверда! – жалівся він.

- Ось я підіб’ю тобі подушку. Ой, яка пухкенька! Спи!

- Мамо, хтось у вікно заглядає!

- Та це місяць зійшов.

І довго так переверталися ведмеді з боку на бік, аж тут почулося від порога:

Мене ніхто не бачить,

Удень не помічає.

Та уночі, одначе,

Я всім потрібен, знаю.

- Ой, хто це? – злякався Клиш-Клиш. А ведмідь підхопився з підлоги.

- А ви й забулися про мене? Ну, так я сам прийшов. Заждіть, зараз влаштуюся на новому місці, - сказав хтось співуче. І через хвильку з підпіччя полинула тиха, заколисуюча пісенька.

- Мамо, тату, та це ж Цвіркун із нашої старої хати! -  зрадів Клиш-Клиш.

- Я ж питав: чи нічого не забулися? -  добродушно пробурчав ведмідь. А цвіркун усе цвіркотів - і м’якшала Клиш-Клишева подушка, і прохолодніше ставало ведмедеві, і спокійніше ведмедисі. Солодкий сон охопив усю родину.

СОНЯЧНИЙ ЗАЙЧИК

Микола Возіянов

Сонячний зайчик,

Лагідний зайчик

Бігав по білій стіні.

І несподівано сонячний зайчик

Сів на долоньку мені.

Ось уже знову сонячний зайчик

Прудко по стелі біжить.

Певно, цей зайчик,

Лагідний зайчик

Хоче зі мною дружить.

СОНЯЧНИЙ ЗАЙЧИК

Василь Чухліб

Сонце піднялось високо над будинками, над верхівками тополь, один його промінь упав на люстерко, що стояло на старому серванті, і  тут по стіні застрибав Сонячний Зайчик.

- І скільки можна спати! -  промовив він. – Давайте гратися! Бо вже день давно.

- А я не сплю, - заворушився Білий Ведмедик, який сидів у кріслі. – Я сон додивляюсь. Такий цікавий сон приснився. Ніби я пливу на крижині серед моря-океану, а кругом тюлені і моржі.

- Хм! – засміявся Сонячний Зайчик. -  А по стіні ти вмієш ходити? Чи по стелі? Ось так, як я!

Білий Ведмедик тільки зітхнув у відповідь.

- А то що за поліно лежить на підвіконні?

- Я не поліно! Я крокодил. Тільки не африканський і не індійський, а іграшковий, - почувся ображений голос.

- То доганяй мене!

І Сонячний Зайчик виметнувся з кімнати, застрибав по верхівках тополь, по бляшаних дахах сусідніх будинків.

- Хух! Аж стомився! -  повернувся він до світлиці й знов вмостився на стіні. -  Та я бачу: ви нічого не вмієте.!

- Мені б оце Тетянку з дитсадка діждатися. Вона б посадила мене в холодильник, там так прохолодно, - замріяно мовив Білий Ведмедик.

- А мені б у ванні поплавати… - позіхнув на підвіконні Крокодил.

- Воно й видно, що ви – іграшкові звірі. А я все можу. Ось відпочину трохи і зберуся… аж на небо! Не вірите?

Білий Ведмедик тільки стенув плечима, а крокодил заблимав жовто-зеленими очицями.

- Ну так дивіться! Вигукнув Сонячний Зайчик і тут… відчув, що його не стає…

Як не вглядалися в небо Білий Ведмедик і Крокодил, та нічого не побачили.

- Дивно! – з  жалем шепотів Ведмедик. –Де ж він подівся, цей веселий Зайчик?..

- Та нічого дивного! – здогадався метикуватий Крокодил. – Просто Сонце зайшло за хмару. Але ти не хвилюйся. Сонячний Зайчик ще повернеться і знову розважатиме нас. Аби тільки світило Сонце! 

До нашої теплої хати

Приходила КАЗОЧКА спати

Та чи спала чи не спала -           

Колисочку колихала.                                 

А як рано діти встали,

То гостинці гарні мали:                     

Тому зайчик-пострибайчик,

Тому котик-воркотик

А найменшому Іванку

Дала КАЗКА вишиванку

                             (А. М'ястківський)

ЧАРІВНИЙ ІВАНКО

Зірка Мензатюк

От-от, саме так називають Іванка на вулиці. Воно ніби необразливо, бо чарівний – це майже як чарівник, а чарівником хотів би бути кожен. Та в тому й річ, що за чарівника ніхто Іванка не має, ніхто ні на крихту не вірить у його незвичайні пригоди. Навіть мама не вірить!

- Що за сонячний зайчик, Іванку? – допитується вона. – Якому ще зайчикові ти віддав гроші на морозиво? Чи, може, ти їх, синку, загубив?

Навіть мама не розуміє, що загубити гроші – одна досада, а сонячний зайчик – зовсім  інша справа!

Але ви, діти, Іванкові повірите. Ви й самі бачили того зайчика, він не раз гладив вас по личку теплою м’якою лапкою. Вам, напевно, траплялися й інші дива, бо їх багато! Хіба, скажіть, не диво, що зорі падають з неба, а не осипаються, кожна ніч знову й знову повна ними вінця? Хіба не диво, що сніг удень – просто сніг, а вночі проти місяця – срібні коштовні іскри? Або що з товстої бридкої гусені раптом робиться красень-метелик? Ні, дива на світі є, і Йванко навіть трішечки вміє їх творити. Як це стається? Хвильку уваги, і ви будете знати.

ВЕЧІРНЯ    КАЗОЧКА     

Синій вечір в небі нишком

Світить зорі-зоренята.

У норі малятам-мишкам

Книжечку читає тато.

Нашорошив котик вуха —

І про себе казку слуха.

(Лесь  Місяць)

БЛАКИТНЕ КОШЕНЯ

Зірка Мензатюк

- Та ж мамуню! Раз на піжамці намальовано, значить таке кошеня є!

- Не вигадуй, Іванку. Звідки б узялися блакитні кошенята? Це художник придумав, щоб піжамка подобалася дітям. Спи, синочку!

І мама пригладжує Іванкові чубчик – так ніжно, ласкаво пригладжує. Ніби в маминій руці заховано якийсь дивовижний магніт, і він забирає набридлі думки, мулькі тривоги і все-все, що непокоїть хлоп’ячу голівку. Іванкові очі заплющуються, лагідна тепла хвиля огортає все тіло… І раптом – драп-дряп по ковдрі:

- Іванку, це я!

- Хто? – не хоче прокидатися хлопчик.

- Та ж кошеня! Блакитне!

- А-а-а, ти справді є?

- Звісно, є. Ти хіба не знав?

- Я – знав.

Нарешті Іванко розплющив очі. Скраю на ліжку сиділо кошеня. Місяць світив просто на нього, і воно… було блакитне!  Усе – від вушок до хвоста!

- Слухай-но! – вражено прошепотів Іванко. – А може, ти тільки при місяці блакитне?

- Увімкни лампу, - дозволило кошеня.

При світлі лампи воно було, як пролісок! Як небо! Як найблакитніша Іванкова акварель!

- От бачиш, - муркнуло воно, - я справжнє небесне кошеня. Можеш мене погладити.

Воно плигнуло Іванкові на коліна й замурчало. То воно розказувало небесні казки. Не про космічні мандри, не про таємничі пригоди, а про кошенятко, що жило собі в небі й ловило не мишок, а падаючі зірки.

- Навіщо їх ловити? – спитав Іванко.

- Бо серед зірок, як і серед людей, теж є малі й вередливі. Їм не сидиться навісці, вони крутяться й мерехтять на всі боки, а тоді ненароком – р-раз! – і котрась покотилась додолу. Ось і лови її, бо розіб’ється або згорить, летячи крізь повітря.

- То ти рятуєш зірки? – здивувався Іванко.

- І мені саме пора до них, - кивнуло кошеня. – Хочеш зі мною?

Враз Іванко став легесенький, мов пір’їнка, і вони здійнялися в небо. А там – зірки, зірки! Та все різні: білі, блакитні, рожеві, а то зеленасті, наче смарагд. І в кожної своє місце, як у школяриків за партами; ті в сузір’ї лебедя, ті в Бороні, ще інші в Волопасі чи Великому Возі. Раптом покотилася зірка праворуч. Котик плиг – і підхопив непосиду.

- Ану мерщій на місце! – підштовхнув її м’якою лапкою.

Ледь з цією впорався – зірвалася зірка ліворуч. Тоді ще одна, ген-ген за Волопасом. Котик – туди. І тої ж миті затремтіла мала Зоринка коло Йванка. Ой, котику! Та він далеко… Тоді Іванко – р-раз! – і підхопив Зоринку картузиком. Добре, що взяв цього з собою. Зоринка гаряча ніби жар, аж картузик задимівся.

- Ха-ха, - сміється вона. – Як я тебе налякала?

- Дурненька ти, - каже Іванко. – А що якби розбилася?

Тут кошеня прибігло.

- Оця, - показує на Зоринку, - відтепер буде твоєю зіркою. Ти ж її врятував.

Дивиться хлопець – гарна Зоринка, яскрава, аж блакиттю відсвічує. Таки гарна, нема що казати. А що не дуже мудра – цього з землі ніхто не помітить.

- Хай так, - каже він кошеняті. – Хай ця буде моя. Іншої я й не хотів би.

Після цього зірки наче присмирніли. Декотрі падали, але кошеня вже саме їх і ловило. А потім устала вранішня зоря, назгортала з Чумацького Шляху білого борошна, розпалила червоно-рожеву піч на ціле крайнебо і спекла кошеняті й Іванкові рум’яний буханець:

- Ось вам, голуб’ята, на здоров’ячко!

Іванко й додому окраєць приніс. Тільки нікому не покаже. Воно було б добре, аби мама й картузика не бачила, бо подумає, що він носив жар коло вогнища. Тому картузик в комірчині – в найтемнішому кутку. Хай почекає, поки тато з рейсу повернеться. А там… якось буде.

ГАЇ  ШУМЛЯТЬ

Павло Тичина

Гаї шумлять – я слухаю.

Хмарки біжать – милуюся,

Милуюся-дивуюся,

Чого душі моїй  так весело.

Щось мріє гай – над річкою

Ген неба край – як золото.

Мов золото-поколото,

Горить-тремтить ріка, як музика

 

ДИВО

Зірка Мензатюк

- Коли ти, Іванку, такий чарівний, то зроби мене вороною, за те, що над тобою сміюся!

То Митруньо хоче познущатися. Тепер пробуй від нього відчепись.

- Чуєш, Іванку? Зроби! Хай я трохи покаркаю!

Хлопці пирсають в кулаки:

- І мене, Іванку, зроби козою, хай я помекаю!

- А мені вчепи отакі-о роги!

Сміються хлопці.

- Чого не перетворюєш, га? – чіпляється Митруньо. – Чи, може, чарівна паличка загубилася? То вламай собі другу!

Розізлився Іванко. Звів руки, брови насупив:

- Ка-ри, мА-ри, перемари…

Хлопці зайшлися сміхом, товстий Петрусь на траву впав, аж ногами дригає!

Іванко ще раз повторив закляття та й руки опустив:

- Ні, не вмію я… Не можу з людей ворон робити. Хіба я вам злий чарівник? Краще я що інше…

«Кивнеш – груші достигнуть!» - шелеснуло Іванкові в вухо. То знайомий сонячний зайчик плигнув на плече.

- Ага, кивну, аби груші достигли! – радо мовив Іванко хлопцям.

«Напоїш солодкою водою», - плеснуло з лугу джерельце.

- І водою солодкою напою! – додав він. – І почастую ананасовим морозивом! І засиплю нежданим снігом!

А золотий зайчик стриб на дерево і лапкою до груш: котру торкнув, та й достигла.

- Диви, - сказав Митруньо. – Груші можна їсти, а ми не помітили. Тільки це не диво. Це літо.

Тоді Іванко змахнув хворостиною:

- Гайда до джерела!

Куштують хлопці воду: солодка! Справді солодка! Що твоє ситро!

МИРИЛОЧКА

С. Шаповалов

 Посварились півники

У веселій грі,

Б’ються, як розбійники,

В нашому дворі.

А я їм мирилочку –

Пригощу пшона.

Миттю склали крилечка –

Мир і тишина.

ПІВНИК І СОНЕЧКО

В. Костюченко

Було це давно-давно, коли тільки-но з’явилось життя на землі. Приставили півника  доглядати за сонечком. Стріпне він крильми, підніме голову й гукає:

- Ку-ку-ріку! Пора! Пора вставати! – і відчинить віконце.

Сонечко розчеше золотим гребінцем свої золотисті промінчики й, красиве, ласкаве усміхнене, викочує на небо. Люди радіють. Поспішають до роботи. Хто худобу пасти, хто поле – хліб вирощувати, хто в кузню  - плуги, серпи робити. Треба управитись, поки світить сонечко. Разом з людьми воно трудиться, широкий світ осяває.

Півник пильнує за сонечком цілий день. Злетить на паркан, гляне довкола:

- Ку-ку-ріку! Ти де, сонечку?

Сонечко усміхнеться, пуститься, пустить золотий промінець на землю, на півника. Мовляв, я тут, не хвилюйся. Навіть коли сонечко за хмарами, півник на сторожі. Схилить голову, гляне в небо: «Ку-ку-ріку!..»

Та не всі любили сонечко. Вовки-розбійники, лисиці рудо хвості, сови -  усі вони хотіли, щоб завжди була довга ніч, бо вночі виходили на своє хиже полювання. От і вирішили позбутися. Півника, який будить сонечко. Підкрались тихцем і зачинили в темному хліві, щоб надвір не міг вийти.

Але півник не злякався. Ще надворі ніч, а він уже гукає:

- Ку-ку-ріку! Сонечку, прокидайся!

- Я тут, - озивається сонечко й викочує з-за лісу. Кине проміння на землю – і все-все пробуджується, а хижі звірі у норах та дуплах ховаються. Коли сонечко йде до заходу, півник востаннє гляне на небо, змахне крилами: «Ку-ку-ріку! До завтра!» І поважно, з відчуттям добре зробленої роботи, теж іде спати.

Так і подружилися півник із сонечком. Не можуть один без одного жити.

Придивіться до півника: на його пір’ї побачите блискітки, переливи. То сонечко щедро обдарувало свого друга всіма барвами райдуги.

Минають невпинно дні за днями, роки за роками,  а дружбу півника й сонечка ніщо не порушило. Недарма кажуть, що справжнє випробування для дружби – час.

ЩО ТРАВИЦІ СНИТЬСЯ

А. М’ястківський

Як спить мала травиця,

Травиці дощик сниться,

І сниться їй синиця,

Що цівкає вгорі,

А ще їй літо сниться,

Що сонечком іскриться,

І сняться тій травиці

Веселі косарі.

МАНДРІВНИЙ ПАРОВОЗИК

Тетяна Майданович

Зі збірки казок  «Охоронниця слова» 

Жив-був паровозик..

Бігав щодня по дзвінкій залізничній колії, пихкотів своєю трубою та ще й гукав грізно: «Ту-тууууу!» Він попереджав, щоб не підходили до нього близько. Вранці вибігав із міста, а ввечері повертався назад. Отак і їздив туди-сюди по коліях, які йому проклали люди. І на північ, і на південь, і на захід, і на схід.

Якось уночі, коли всі спали, він задумав хоча б раз утекти до лісу. Помандрувати. Ось тихцем зійшов з рейок і — «чух-чух, чух-чух», — все швидше і швидше. В лісі колії нема. Сунеться паровозик навмання. Трощить малинки, підминає траву, ламає дерева. Аж бачить — йому назустріч теж мчить паровозик. Зелені фари миготять спереду, і маленька трубка є. Він до нього й загукав:

— Туу! Привіт, братику-паровозику! Давай разом їздити лісом!

— Я не паровозик. Це у мене хвіст на трубу схожий. Я — кіт. Прийшов сюди ловити мишей. Хочеш, лови зі мною. Паровозик погодився. Тільки він зовсім не знався на цій справі. І коли помітив мишку, то голосно загукав: «Ту-тууууу!» Мишка миттю втекла. Навіть кіт сховався в кущах.

Своїм гучним криком паровозик розбудив птахів і звірів. Посходилися вони на галявину і давай його соромити.

Ведмеді ревуть ображено:

— Ти всю малину потрощив!

Зайці галасують:

— Навіщо суниці на галявах витоптав?

Птахи гомонять:

— Поламав дерева, а де нам тепер жити?

— Я не хотів, — виправдовувався паровозик. — Тут немає доріг, от і я йшов навмання.

Зібрався він назад у місто. «Чу-чух, чу-чух», — все швидше і швидше. Вибіг на знайому залізничну колію, і так йому легко та радісно стало!

— Ту-тууууу! Не підходьте до мене! Я великий і залізний!!! — загукав на весь голос.

З тих пір паровозик бігає тільки по тих дорогах, які йому проклали люди, — на північ і на південь, на захід і на схід. Став обережним. По лісах і лугах навмання не бродить. Серед ночі нікого не будить. Жодного куща і дерева більше не зім’яв, не зламав.

А коли вранці, вдень чи ввечері вибирається до лісу погуляти, то їздить протоптаними стежками, прокладеними дорогами і просіками.

Я РОСТУ

Василь Литвиненко

Я із сонечком встаю

І лягаю спати.

Я росту у  висоту –

Доганяю тата.

Вмію все робити сам,

Праці не боюся:

Помагаю дідусям,

Мамі і бабусям.

ЖИВА КАЗКА

Василь Струтинський

Якось дідусь Микола сказав Сергійкові: «Ходи над річкою тихо, як ходить сонечко, і ти побачиш живу казку…»

І ось Сергійко на зеленому березі. Тихо  присів на траву, пильно придивляється і уважно прислухається. Раптом у воді щось булькнуло, і над  поверхнею, втікаючи,  застрибала маленька краснопірка. За нею гнався смугастий окунь, настовбурчивши колючки свого плавця. В цю мить біла лілія підставила рибці  зелений листочок, схожий на долоню. Краснопірка вистрибнула на нього і завмерла, а  окунь стрілою промчав мимо. Квах! – зітхнула полегшено жаба. Краснопірочка почала підстрибувати на листку. «Танцює!» - вирішив зелений коник, гойдаючись над водою на тонкій травинці. Він дістав свою  жовту скрипочку. «Ті-лі-лінь, ве-се-лінь», - зазвучала ніжна пісенька. Почувши її, звідкілясь узялися метушливі  пуголовки, жук-водолюб виринув з глибини, навіть жук-вертячка застиг, заслухався… Стомилася рибка танцювати, чемно вклонилася товариству і пірнула у воду. Тут і скрипочка затихла. Артистам аплодували прозорклі бабки, схожі на вертольоти. Сергійко теж хотів зааплодувати, але згадав дідусеву пораду ходити над  річкою тихо, як ходить сонечко.

Закотивши холоші, хлопчик навшпиньки перейшов неглибокою протокою до маленького  острівця. Раптом біля куща він побачив видру. Вона тільки-но вийшла з води. «Ти-хо!... Починається ще одна жива казка», - радісно прошепотів сам до себе Сергійко. Правду дідусь казав: ходити над  річкою треба тихо.

НАША РІЧКА

М. Винграновський

Сама собою річка ця тече,

Маленька річечка, вузенька, як долоня,

Ця річечка Дніпра тихенька синя доня,

Маленька донечка без імені іще.

Вона тече в городі в нас під кленом,

І наша хата пахне їй борщем.

Цвіте над нею небо здоровенно

Солодкими хмарними з дощем.

Ця річечка тече для клена і для мене,

Її й тоді я бачу, коли сплю.

Я річечку оцю в городі в нас під кленом

Як тата й маму і як мед люблю 

 

 ЛЮБИЙ ДРУЖЕ!  

Ти можеш  спробувати намалювати ілюстрації до прочитаних  казок та оповідань 

на рубрику «Місточок дружби» 

Дзвінка Мат