ЧИТАЙТЕ    РАЗОМ З  НАМИ

   V1

Вчиться вересень читати,

Вчиться літери складати.

Засміявся хитро вітер:

- А склади-но ОСІНЬ з літер!

                          О. Сенатович

Вересень, жовтень, листопад...

Довгий день іде на спад.

Дзвоник до школи усіх скликає.

Коли це буває?

                   (восени)

Дивувалась наша хата:

- Де поділись ластів’ята?

- А вони з дротів знялися

І за море подалися.

- А куди ж це, як на свято,

Гарно вбралися малята?

- Діти виросли за літо,

Понесли до школи квіти.

                          А. Качан

 

1 вересня – ДЕНЬ ЗНАНЬ

(Зі збірки братів Капранових «Веселих свят»)

1 ВЕРЕСНЯ починається новий навчальний рік. Цю подію варто відзначити. Тому 1984 року ще у Радянському союзі 1 вересня зробили святом  - Днем знань. Україна сьогодні дотримується  закладеної тоді традиції. Що відбувається у День знань, ти чудово уявляєш: лінійки, квіти, Перший дзвоник.

Попереду у тебе нові знання, нові враження, нові випробування -  і це чудово, бо тільки так можна стати справжнім господарем свого життя, тільки засвоївшись у сучасному світі можна досягти успіху. Ну, і не забудь, що найкращий подарунок до Дня знань -  це КНИЖКА! Адже КНИЖКА – ЦЕ ДЖЕРЕЛО ЗНАНЬ, перевірений віками спосіб їх збереження і передачі.

 

 КНИГА ОСЕНІ

А.Качан

Журавлиними  ключами

Дзвонить осінь школярам

І розносить над садами

Жовте листя телеграм.

В небі синьому клинОписом

Написали журавлі

До пташиного літОпису

На прощання кілька слів.

Під багряними наметами

Буде жовтень нас навчать

За народними прикметами

КНИГУ ОСЕНІ ЧИТАТЬ.

А клинописів тих значення

Пояснив дідусь мені:

«Краю рідний, до побачення,

До квітучої весни!..»

 

КУРЛИЧУТЬ В НЕБІ ЖУРАВЛІ

А. С. Волкова

Птахи восени відлітають по-різному:

дрібні-великими зграями, качки – прямою шеренгою,

гуси – веревичкою, а журавлі – довжезелезним кутом,

або «ключем», як це часто називають у народі

У вересні та жовтні завершуються чарівні дні бабиного літа. Це та чудова осіння пора, коли сонце посилає своє останнє тепле вітання полям і лукам, над якими пролітають легесенькі сріблясті павутинки.

Готується до відльоту птаство, бо вже зникли комахи, отже, для пернатих друзів стало значно менше їжі, а незабаром ще одне лихо – холоди. Це змушує співочих і всіх невеличких пташок покинути гнізда і триматися виводками, поступово об’єднуючись у зграйки, які згодом зростатимуть, збільшуватимуться, утворять величезні зграї. Наближається час відльоту в теплі краї.

У кінці вересня, а іноді  й раніше, збираються у далеку мандрівку ластівки, щ раніше вже покинули нас стрижі. Поспішають на південь зграї шпаків, граків, трясихвісток. Вони летять на великій висоті й здаються в небі маленькими цяточками.

Потягнулися на південь лелеки. А потім раптом чути голосні гортанні звуки, такі сумні, протяжні. То великим правильним трикутником прямують у далечінь, до Південної Африки, довгоносі журавлі. Летять вони повільно, з великими зупинками, непомітно зникаючи в голубому просторі. Їхнє прощальне курликання довго чути здаля, ніби плач за батьківщиною.

Минає ще якийсь час,  і чути із заростей рогозу ґелґотання. Білокрилі птахи піднімаються у височінь. Це гуси. Летять вони особливо обережно, всі разом – старше покоління і молодше, яке навчається долати відстані прямо в польоті. Старі зозулі відлетіли, а молодь ще підростає, набирається сил і вчиться самостійності. Згодом і зозуленята відлетять, але самі, поодинці.

А до наших країв прилетять красуні омелюшки. Вони холоду не бояться, харчуватимуться улюбленою стравою – горобиною. З’являться і гарненькі маленькі чечітки з далекої Півночі. З лісу ближче до людей наблизяться червоногруді снігурі і чубата синиця, яку прозвали гренадеркою. В ялинках з’являться шишкарі – дуже гарні пташечки: самці – червоні, а самички –зеленувато-сірі. Вони великі мандрівники – все життя в пошуках шишок. Звідси й їхня назва -  шишкарі. Оригінальний дзьоб пташки – дві складені хрестиком закарлючки дозволяють їм легко розправлятися з шишками.

З наближенням зими горнуться до оселі людей пташки, чекаючи від них допомоги в холодну й голодну пору.

ГОРОБЧИК

В.Клименко

На гілку сів горобчик…

Чи дівчинка, чи хлопчик?

Дивлюся, розглядаю,

То хто він - не вгадаю.

Бо ж одягу не носить,

А тільки крихти просить…

Обдарувала нас осінь чарівною красою позолочених дерев, бездонною глибиною синього неба. Натрусила у кошички горіхів, соковитих яблук, груш – пригощайтесь на здоров’я, набирайтеся сили. 

Та коли будете ласувати щедрими осінніми дарунками, не забудьте наготувати на зиму різного насіннячка та зерняток для птахів. У люті холоди й заметілі вони прилетять до вашого вікна і своїм  щебетом подякують за турботу.

Лісове невтомне птаство

Буде нишпорити часто

Взимку серед віт,

І примерзлу горобину.

Зарум’янену шипшину,

Глід, і терен, і калину

Знайде на обід.

     В. Скомаровський

 

ХРОПУНЧИК

Станіслав Шаповалов

Пішли ми з бабусею в березовий гай по опеньки. Тиша довкруги. Спокій. Тільки в золотому листі сонячні зайчики в піжмурки граються.

Коли чую – хтось хропе. Тихенько так, ніжно. Цікаво. Хто це?

Підхожу обережно до куща. Розгортаю паличкою листя, мов  грибок шукаю. А там – їжачок! Ох ти ж хропунчик! Рано зимувати вклався.

Я нагорнув на нього побільше листя. Приємних тобі снів аж до весни!

 

СТО КЛУБКІВ

Аркадій Музичук

Зупинивсь у лісі віз –

Сто клубків у ньому:

Павутиннячко привіз

Їжачок додому.

Він клубочкам знає лад:

Із цієї пряжі

Їжачиха для внучат

Рукавички зв’яже.

 

ЇЖАЧОК

Любов Шостак 

Їжачок знайшов пір’їнки

І пошив із них перинки.

Взимку тепло буде спати

Діточкам-їжаченятам.

 

ОСІННЯ МЕЛОДІЯ НЕВЕЛИКА ДЛЯ СТАРШОГО БРАТИКА

(Уривок з казки «Хто боїться зайчиків»)

Іван  Андрусяк 

Братик-Дибалик лежав під кущем на Високій Горі, постеливши курточку на м’якому листі.

Була осінь, і бліденькі Сонячні Зайчики зігріти землю як слід уже не могли. Іноді вони кволо стрибали на тоненьких прозорих ніжках, але частіше просто лежали поміж опалого листя і тихо усміхалися.

Братик-Дибалик дивився на хмари. Він щойно завважив, як вони рухаються, і йому було цікаво, аж лячно.

Вітер гнав їх цілими табунами, темніших і світліших, просто на південь, як перелітних птахів.

Де-не-де пробивався клаптик глибокого, як життя, неба, а тоді й він ховався за темною паволокою.

Відтак велика рибина із чорним оком проковтнула навіть Сонце, і Сонячні Зайчики одразу ж панічно поховалися в листі, не сміючи й глянути на принишклий Світ.

Рибина змахнула з-за обрію хвостом, і ніби на її поклик одразу ж з’явилися з десяток таких же рибин, але ще темніших і хижих. Цілою лавою наступали вони на Світ, грозили закрити його всього, закоркувати у банку осені, поглинути, з’їсти, як уже з’їли навіть Сонце. У череві хмари воно ледь ворушилося, пручалось, але вирватись не могло. Вітер гнав на нього все нових і нових рибин, дедалі темніших і важчих, немов загортав кількома шарами темряви, крізь які жодному Сонячному Зайчикові не пробитися, тим – паче, що вони стали такі кволенькі.

Братик-Дибалик, аж принишк, спостерігаючи за цією одвічною битвою Світла і Темряви.

Його губи дрібно тремтіли, а очі незмигно прикипіли до ворухкої круглої плями у риб’ячому животі. Вона пручалася, вона пульсувала, - і чоловічки (зіниці) в очах Братика-Дибалика пручалися й пульсували разом з нею.

І тут він відчув, що не сам.

Поруч так само дрібно тріпотів, прикипівши ми очима до Сонця, хтось дивно пухнастий.

Братик-Дибалик простягнув руку і торкнувся м’якої теплої лпки. Міцно стиснув її, і йому стало трохи спокійніше. Тоді відчув, як щось укрило йому плече, і зрозумів, що це вушко. Так вони просиділи – Дибалик і Зайчик – аж доти, доки велика хмара не пронеслася далі на південь лякати інших Дибалів і Зайчиків.

І хоч Сонце виглянуло лише на якусь мить, а тоді його накрила наступна хмара, - та воно усе ж виглянуло, усе ж підморгнуло їм і заспокоїло.

І вони побачили своє відображення в клаптику неба – глибокому-глибокому, я далеке небачене Море.

Двійко маленьких істот сиділи, обнявшись, посеред великого Світу і годі було збагнути де Дибало, а де Зайчик.

ОСІННІЙ КЛЕН

А. Костецький

Знов золоті листочки клена

Летять на землю і на мене,

Такі тендітні та сумні.

Летять, кружляючи, крилато

І, мов сліди качиних лапок,

Лягають тихо на землі

            ШАНУЙ  І   БЕРЕЖИ! 

           Маленький цінителю природи!

         Читаючи казки та оповідання разом з нами, ти, мабуть, помітив, яка чудова пора року – ОСІНЬ, яке багатство вона дарує людям, яку насолоду приносить!

         Тож  шануй і бережи все, що тебе оточує: травинку і кущик, деревце і квіточку, пташку й кожну тваринку, водойми, і всю землю, на якій ти живеш! Без усього цього збідніє наше життя!

 

ЛІЩИНА  

Марія Пономаренко                  

Вже ліщина на горбочку

Поскидала всі листочки,

Білці віддала горішки:

- Поласуй, руденька трішки!

 

ДЕ НОЧУЄ ТУМАН

Євген Шморгун

Ліс був незнайомий, і я за цілий ранок не знайшов жодного боровика. Зате знайшов мальовничий виярок з товстелезними дубами й соснами. Та ще із  сивим туманом, що досі не розсіявся вночі.

І хоч у виярку не було білих грибів, але настрій покращав. Адже колись дід Іван казав:

- Боровики з туману силу п’ють. Де ночує туман, там неодмінно виростуть білі грибочки.

А я тепер знаю, де ночує туман.

У ЛІСІ

Олег Орач

В лісі тихо-тихо,

Золота пора:

Хто збира горіхи,

Хто гриби збира.

Я - листки збираю.

Загуде зима,

Розкладу гербарій –

І зими нема.

 

ОСІННІЙ ДЕНЬ У ЛІСІ

В. О. Сухомлинський 

Осіннього дня ми пішли всім класом до лісу. Був теплий сонячний день. Галявини були вже вкриті жовтим листям. Це тільки здалеку килим здавався жовтим. А коли ми прийшли на галявину, то побачили, що цей килим барвистий. Там  і багряні, й червоні, і світло-жовті, й коричневі листки.  Десь далеко-далеко чувся стукіт: тук, тук, тук. То стукав дятел. І ще чули ми якийсь дивний спів: щось ніби бриніло, немов десь далеко-далеко хтось грав на дивній скрипці. Бриніло ніби десь у глибині лісу, а може й під землею. Що ж воно таке?

Довго ми прислухалися, але не могли збагнути, що то за музика. А коли перейшли глибше в ліс, музика стала виразніша, й ми зрозуміли: то дзвенить струмок у яру.

 

ВЕРЕСЕНЬ
Наталка Поклад

Вересень вересом
вистелив ліс —
хай він цвіте
для дубів і беріз,
що одяглися
у жовті плащі
і виглядають
осінні дощі.

 

ПРО ФЕЮ ДОРОФЕЮ

Вікторія Ковальчук 

«ОСІНЬ – це велика птаха, що несе на своїх крилах дощі, падолист, ранні сутінки. Зорі рано сходять на небі, вони колючі, як їжачки, бо вже холодні ночі стоять», - каже бабуся маленької дівчинки Дорофеї.

Дорофея любить малювати. Вона намалювала квіти, що зустрічають осінь.

 

Подумайте, діти, чи радіють квіти приходу осені?

 

За вікном дощ ллє, ллє без зупину. Дорофея вирішила намалювати дощ. Дощ – це добрий дідусь у капюшоні, із золотим пером у руці. А борода в нього із крапель дощу!

Дорофея ділиться своїми враженнями з татом і мамою:

Грибний дощ – це маленькі прозорі грибочки, що падають на землю з неба? Я знаю, що гриби люблять дощ. Бабуся минулого тижня принесла з лісу повнісінький кошик грибів. Гриби пахнуть лісом і опалим листям, я намалюю царя грибів!

 

Дорогі діти, пригадайте які дари приносить осінь? Спробуйте їх намалювати.

Скажіть-но хто із тваринок любить ласувати грибами? 

Подумайте,  який гриб вважаються царем грибів?

 

Дорофея прочитала у книжці, що білочки люблять куштувати грибочки. Вони їх сушать на гілочках, запасають на холодну зиму і дуплах-комірчинах.

Дорофея намалювала багато-багато сироїжок, та ще й прикрасила їх візерунками – хай білочки порадіють!

 

А чи знаєте ви, діти, що сироїжки мають шапочки різного кольору?

Поцікавитесь у старших, якими кольорами розписала природа сироїжки.

 

Дорофеї подобається прогулюватися восени парком чи в бабусинім садочку. Вона збирає яскраве, жовтогаряче, червоне, оранжеве листя у букети для мами і бабусі.

Одного разу дівчинка зробила в листочку дірочку і стала дивитися крізь неї на світ Божий. Несподівано побачила вервечку великих птахів у небі.

- Бабуню, дивіться – птахи кудись летять!

- Це журавлині ключі, птахи відлітають на південь зимувати.

- Клю-чі, клю-чі, пта-ши-ні клю-чі, що відмикають две-рі зи-мі! – заспівала собі Дорофея.

 

А чи читали ви, любі діти, казку Г. Х. Андерсена «Одинадцять лебедів»?

Якщо читали, згадайте хто з героїв казки любив дивитися на світ у дірочку в листочку.

 

Стежка, озеро, стіжок –

Все у падолисті.

І в гніздечку для пташок

Задрімав сухий листок,

наче у колисці

       В. Скомаровський

 

 ОСІННЯ РИБАЛКА

С. Козлов

Давно вже зів’яли трави, опало листя з дерев, настала пора птахам відлітати на південь.

- Незабаром зима, - сказав їжачок ведмедикові, – ходімо наловимо тобі рибки наостанок. Ти ж любиш рибку!

І вони взяли вудочки та й пішли до річки. На річці було так тихо, так спокійно, що всі дерева посхиляли над нею запечалені крони, і ведмедикові теж стало сумно.

«А що, коли ми впіймаємо хмаринку? – подумав він. – Що ми тоді будемо робити з нею?»

- Їжачку, - мовив ведмедик. – мовив ведмедик. – А що ми будемо робити, якщо впіймаємо хмаринку?

- Не впіймаємо, - відповів їжачок. – На кульбабку тільки хмарка й ловиться.

Почало сутеніти. Вони сиділи на вузенькому березовому містку і дивилися в воду. Ведмедик стежив за їжаковим поплавком, а їжачок  - за ведмедиковим. Було тихо-тихо, і нерухомі  поплавки відбивалися у воді…

- Чому вона клює? – запитав ведмедик.

- Вона слухає наші балачки, - відповів їжачок. – Риби восени стають дуже цікаві до всього!..

- Тоді давай мовчати.

І вони добру годину сиділи мовчки. Раптом ведмедиків поплавок затанцював і глибоко пірнув.

- Клює! – вигукнув їжачок.

- Ой! -  закричав ведмедик. – Потягло!

- Тримай, тримай! – просив його їжачок.

- Щось дуже важке, прошепотів ведмедик. – Торік тут потонула стара хмара . Може це вона?..

- Тримай, тримай! – повторював їжачок. Але тут вудлище у ведмедика зігнулося дугою, потім зі свистом випросталося – і високо в небо злетів велетенський бронзовий місяць.

- Місяць!.. – в один голос видихнули їжачок з ведмедиком.

А місяць похитався і поволі поплив над річкою. І тут зник у воді їжачків поплавок.

- Тягни! – шепнув ведмедик.

Їжачок змахнув вудочкою -  і високо в небо, вище за місяць, полетіла маленька зіронька.

-  Так… - тихо промовив їжачок, дістаючи дві нові горошини. – Тепер аби тільки вистачило приманки!..

І, забувшись про рибу, вони цілу ніч ловили зорі й засівали ними небо.

А перед ранком, коли горох скінчився, ведмедик перехилився з містка і виловив з води два оранжевих кленових  листочки.

- А найкраще ловити на кленовий листочок! – зрадів він.

Коли вже ведмедик почав був дрімати, раптом хтось міцно вчепився на гачок.

- Допоможи!..- пошепки поросив ведмедик їжачка. І вони, стомлені, сонні, ледве вдвох витягли з води сонечко.

А воно струснуло з себе краплинки, пройшлося по вузенькому місточку і покотилося в полу.

Навкруги було тихо, гарно, а останні листочки, наче маленькі кораблики, повільно пливли по річці…

 

ПАРАШУТИК

Н. Сабадах

Осіннім парашутиком

Малий листочок став.

Він золотаве сонечко у себе увібрав.

Летить, летить жовтесенький

З високої гори,

Й прощальну пісню літечку

Співають з ним вітри.

 

Дорогі друзі! Ви надіслали чимало гарних малюнків і художніх виробів.

Усім вам велике спасибі.

Адже ви дуже потішили нас любов’ю до творчості, до рідного краю, до своїх рідних і друзів.

Чекаємо ваших нових малюнків,

ви можете надслати їх нам за електронною адресою  бібліотечного сайту 

 

МАЛЕНЬКІ МАНДРІВНИКИ

Іван Нікітченко

Купає золота осінь у лагідному сонячному промінні сріблясті павутинки. Ледь помітні в небі, линуть вони в далечінь, виблискують. Та не абикуди летять. Їхній політ, мов досвідчені пілоти, спрямовують манісінькі павучки тенетники. Здається, вони знають: то велика нудьга жити самими буднями та все на одній місцині. От і вирушають у подорож, щоб побачити інші краї, інші світи.

Летять тенетники на своїх павутинках у незвідане, небачене. Не завдавайте їм шкоди, не ловіть їх. Нехай собі мандрують…

 

ПАВУТИНКА

Л. Шиян

Сидить павучок на гілці, пускає павутинку-сріблинку. Нащо?

- Мух ловити! – сказав песик Гавчик.

- Гойдатися! – сказав хлопчик Тимко.

- Летіти! – сказала дівчинка Килинка.

Дмухнув вітерець. Злетіла павутинка, а на ній  - павучок.

- Пропав! - сказав песик Гавчик.

- Летить! - сказав хлопчик Тимко.

- Осінь… - сказала дівчинка Килинка.

Друзі! А які ознаки осені запримітили у природі ви? Напишіть нам про це або намалюйте.

 

ДОМІВКА ПАВУЧКА

Наталя Гуркіна

Кожний має свій дім: у лисички - нора, у пташечки - гніздечко, і навіть рибка знаходить спокійне місце у водоймі. А в павучка Ниточки домівка була на ялинці. На найбільш лапатій гілочці він сплів собі хатинку-павутинку.

- Привіт, Ниточко, - привіталася Сорока. – Як справи?

- Потихеньку, - відповів павучок і неквапливо продовжив виплітати меблі.

- Знову щось майструєш? – запитала сусідка Білочка. Вона якраз прямувала до сестрички в гості.

- Так, - кивнув павучок. – Плету столик і стільці, щоб було за чим із дощику чай пити.

- Хороше починання, сонечко в поміч!

- Дякую, сусідко. І тобі погожої днини!

Так минали дні, аж поки одного разу не зірвався вітер:

- У-у-у… - захитав дерева…

- У-у-у… - прихилив трави…

Всі лісові мешканці швиденько поховалися по домівках. Зачинився у своїй хатинці-павутинці й Ниточка. Але вітер був настільки сильним, що плетені двері зірвалися й полетіли геть…

«Ой, біда, біда», - забідкався Ниточка. Та вітру було байдуже: він вирвав з лап павучка ще нещодавно зроблені меблі й розкидав їх по лісові… «Ой, лихо, лихо,» - заплакав павучок, але вітер не зважав.

Коли хатинка-павутинка була потрощена, вітер-бешкетник схопив павучка й поніс геть від ялинки… Але цього Ниточка вже не пам’ятав, бо знепритомнів.

- Де я? – запитав, коли розплющив очі.

- Ти в домівці тітки Чорниці, - пояснила йому Білочка. Вона довго шукала сусіда, після того, як затих вітер.

- А чому я не у своїй хатинці? – здивувався павучок.

Білочка важко зітхнула:

- Немає більше хатинки-павутинки…

- Як це? – не зрозумів Ниточка.

- Вітер все знищив…

Запанувала тиша. Здавалося, навіть дерева затамували подих. Ниточка заплющив очі, обхопив голову лапками й ніби закам’янів.  Лише важкі сльозинки видавали, як йому гірко й боляче.

Порушила тишу тітка Чорниця:

- Ти можеш жити в мене.

- Або в мене, - запропонувала Білочка.

- Ні, друзі, - твердо відповів павучок. – Я вам дуже вдячний за допомогу, але я маю побудувати свою хатинку.

«От молодець!» – подумала Білочка. – «Такий маленький, а не здається!»

«Хто б міг сказати, що така невеличка комашка може бути такою мужньою?» – з гордістю поглянула на Ниточку тітка Чорниця. Вона добре знала, скільки біди наробив у той день вітер. І досі її сусіди-дерева стогнали, дивлячись на свої поламані гілки. А скільки домівок понищено у птахів! І не злічити!..

Кілька днів Ниточка ще погостював у привітної Чорниці, а коли повністю одужав, зібрався в дорогу.

- Будуй свою хатинку тут, - вмовляли його сосни.

- Залишайся зі мною, - припрошувала Чорниця, та павучок відмовився. Він чемно подякував за гостинність й вирушив до своєї ялиночки.

- Привіт, Ниточко! – радісно вигукнула Білочка.

- Ти повернувся! – усміхнулася ялиночка.

- Так, - кивнув Ниточка.

Павучок знову побудував домівку на гілочці ялинки, сплів меблі. А лісові мешканці почали ставити його в приклад своїм дітям: «Бачите, не слід боятися труднощів. Подивіться на Ниточку: вітер знищив його домівку, а він побудував нову, ще кращу!».

 

ДЕ Ж ТІ НІЖЕНЬКИ?

Віра Правоторова

Осінь носить воду ситом –

Дощ іде над цілим світом.

Розливаються калюжі.

Чобітки зраділи дуже:

- Досить в шафі нам лежати,

Ми гуляти йдЕмо з хати!

Ми ж бо ґумові, сухенькі.

Де ж ті ніженьки маленькі?

 

КАЛЮЖА

Олег Чаклун

Уночі була велика гроза. Шугали блискавки, гримів грім і голосно гудів вітер. Маленький хлопчик солодко спав. Його легке дихання нечутно обвівало ведмедика, якого він обіймав. Прекрасні сни пролітали перед ним.

Уранці мама дістала з шафи нові ґумові чоботи.

- Ой, як чудово! – вигукнув хлопчик. – Я піду на вулицю в чоботах і зможу стрибати по калюжах!

Його обличчя світилося щастям. Тато взяв хлопчика за руку і вони пішли.

Просто перед будинком, на асфальті, була величезна калюжа. Хлопчик обережно ступив у неї. У воді він побачив відображення себе, неба хмар...

«Дуже цікаво, звідки в калюжі все це береться?» - думав хлопчик.

Ступив крок – і помітив, що картинка розпливлася.

- Я можу ламати небо калюжі! – зрадів він і застрибав у воді, аж доки калюжа не перетворилася на каламутне болітце.

- Ой як чудово! – знову сказав хлопчик. – Ану ж, зайду ще далі...

І він попрямував у центр величезної калюжі. Там було глибше, його чобітки майже сховалися у воді.

- Як цікаво! Я стою в калюжі й не мокну! – радів він. – Це все мої чудо-чоботи! Я тепер можу ходити, де захочу!

Хлопчик вирішив обійти калюжу по колу – раптом одна нога відчула холод води. Малий зупинився. Потрусив ногою.

«Напевно чобіт зламався, - подумав він. – Отже, можна стрибати і робити що завгодно. Мама з татом потім полагодять...»

І хлопчик почав стрибати й бешкетувати в калюжі так, що аж бризки полетіли в усі боки!

Він уже був весь мокрий і брудний, але не помічав цього – так йому було весело і радісно. Для хлопчика вже не існувало ні чобіт, ні води, ні бруду. Йому просто було добре.

Бризки блищали на сонці, калюжа розхлюпувалася навсібіч – а хлопчик весело сміявся і відчував себе в ній найголовнішим у цілому світі.

І раптом малий помітив тата й зупинився. Каламутні струмочки стікали з його обличчя, чобіт, курточки. Їхні погляди зустрілися. Тато йому посміхався. Він завбачливо став збоку, під деревом.

- Ходімо додому, хлопче, - весело сказав тато. – Будемо тебе генерально прати.

Хлопчик радісно подибав до тата. Узяв його за руку – і вони, щасливі, повернулися в дім.

 

ОСІНЬ

Я. Зінченко

Біжить осінь вздовж доріжки,

В чобітки узуті ніжки.

Землю листям укриває,

Ще й дощиком поливає.

 

ДЕНЬ ПРОЩАННЯ З ОСІННЮ

Наталка Поклад

Про це ще до сходу сонця оголосив усім вітер. Він промчав над деревами, над нивами та будинками і шумів-питав:

- Чи знаєте? За крок від нас – холоди. Оголошено день прощання з осінню.

Дерева загойдали-загомоніли своїм напівголим гіллям, і ще яскравіше запалало їхнє жовто-багряне листя. Будинки заворушили вусами антен, заусміхались шибками вікон у квартирах. Ниви втомлено зітхнули бурими стернями та свіжими ріллями. У дворі дитсадка, який оточували крислаті дерева, опалого листя було особливо багато, бо двірничка згрібала його лише на алеях.

Після сніданку діти вийшли на прогулянку.

- Ой, скільки золота! – здивовано вигукнула Владочка й оченята її заблищали.

- Як сьогодні красиво! Ніби в казці, - підхопила Мирося.

- А мені чомусь сумно, - задумливо сказав Миколка.

Діти трошки постояли, дивлячись на святковий двір, а тоді кинулись згрібати листя в оберемки та підкидати вгору. «Листопад! Листопад!» - кричали вони й голосно сміялися.

Голуби паслись на спориші  біля спортивного майданчика й туркотіли. Сонячні промені бігали-стрибали по листяному килимі, пестили кожен листочок.

Вороненя, що народилося влітку репетувало:

- Мамо, мамочко! А що це з деревами?

- Нічого особливого, синку, - поважно казала ворона. – Вони пожовкли й мають обтрусити своє вбрання. Всю зиму дерева стоятимуть голі і спатимуть, а їхнє листя зігріватиме землю. Лиш ми, ворони, будемо літати й віщувати негоду. Чуєш? Чуєш? Вона почнеться завтра. – І ворона гордо закаркала та затріпала великими чорними крильми. – Завтра, синку, почнеться зима.

 

ОСІНЬ

За С. Васильченком 

Тонко ковані золоті листочки шумлять, дзвонять, шелестять: осінь, осінь, осінь…

Хмари гасають вороними кіньми, дикими табунами з порваними уздами…

Бліднуть мрії, в’януть квіти, туманом сиплеться лист…

І видніше стають крізь голе обшарпане гілля огні, що не гаснуть, не осипаються… зорі.

І спадає з очей полуда, прокидаються думки.

 

ОСІНЬ

Д. Фальківський

Ах, ця осінь, осінь,

Ця холодна осінь!..

Білим павутинням

Заплітає дні…

А пожовкле листя

Мчить кудись у просинь

І безсило пада

На стежки сумні.

 

  ЛЮБИЙ ДРУЖЕ!  

Ти можеш  спробувати намалювати ілюстрації до прочитаних  казок та оповідань 

на рубрику «Місточок дружби» 

Дзвінка Мат