ЧИТАЙТЕ    РАЗОМ З   НАМИ    

Понад луки, ліс і поле      

Пролітає трійка коней,

І карета  кришталева -

В ній прекрасна Королева!                                       

Сипле срібло на ялини,           

Стелить килим на долини...

А у нас на шибках вікон

Змалювала диво-квіти,  

Що  ніде таких нема...

Це до нас прийшла  ЗИМА! 

Ніна Вернигора                                                   

  ПРО ФЕЮ ДОРОФЕЮ

Вікторія Ковальчук

Маленька дівчинка Дорофея намалювала заметіль схожою на її бабусю. Тільки зачіску замінила на  модні дреди з бурульок. Модницею вийшла хурделиця!

Дорофея радіє зимі — все навкруги стало таким казковим, непізнаваним.. Можна зліпити снігову бабу, можна покататися на санчатах, можна довго-предовго роздивлятися візерунки на вікнах, намальовані морозом… А ще дівчинка з нетерпінням чекає на Різдво, Новий Рік, на подарунки від Св. Миколая!

Розкажіть, любі діти, за що любите зиму ви?

— Мамо, мамо, подивіться у  вікно! – в захваті гукає Дорофея. — Всі дерева і кущі перетворилися за ніч у мереживо. 

— Це іній ліг на гілочки. Якщо уважно придивитися, то іній схожий на крижані голочки, що кладуться одна на одну будь-як і утворюють пухнастий тонкий шар. 

— Може, й так, а може, на хмарці сидить рукодільниця, і плете вона снігові мережані чохли для дерев, кущів, щоб їм не було так холодно… — мрійливо зауважила Дорофея. 

                         

 СНІЖИНКИ

Микола Вороний

Білесенькі сніжиночки,

Вродились ми з води;

Легенькі, як пушиночки,

Спустилися сюди.

Ми хмарою носилися

Від подиху зими,

І весело крутилися 

Метелицею ми.

Тепер ми хочем спатоньки,

Як дітоньки малі,

І линемо до матінки –

До любої землі!

 
Спробуйте і ви, дорогі малята, намалювати свою власну,
неповторну, красиву-прекрасиву сніжинку.
 
Ви можете вислати нам свій малюнок 
за електронною адресою бібліотечного сайту на рубрику «Місточок дружби». 
Чекаємо з нетерпінням! 
                              

Сипле з неба перший сніг зіроньками білими,

Тихо стелить по землі ніжно-пишні килими.

В білі шати одяга дерева безлистії,

Проти сонечка горять іскрами барвистими.

Вся природа стала вмить зовсім-зовсім новою –

І здається все мені казкою чудовою. 

Ірина Наріжна

 

ЯКИЙ БУВАЄ СНІГ

 М. Гай

 Засперечалися снігові подорожники, маленькі, як горобці, північні пташки. Не можуть вирішити, який буває сніг. Літають, перепитують:

— Який буває сніг?

— Золотий, — відповів ранок, висвічуючи морозну тундру.
— Блакитний, — сказало чисте денне небо.
— Синій-синій, — прошепотіли тіні старих модрин.

— Хо-о-лодний! — крякнула качка, ховаючи дзьоб під крило і підгинаючи лапку.
— Теплий, — пробурмотіла біла куріпка і зарилася в кучугуру подрімати.
— Легкий, легкий, легкий, — прошумів вітер і закружляв, ніби пух кульбабки, густі сніжинки.

— Важкий! Дуже важкий! — зітхнули гілки, притиснуті до землі вагою снігових заметів.
— Червоний-червоний, — промовила вечірня зоря, спалахнувши над вершинами сопок.
— Срібний, звичайно! — посміхнувся ясний місяць, піднімаючись із-за гір до зірок.

Тайгу і тундру до самого океану пролетіли снігові подорожники і все питали, питали. Так і не взнали, який же сніг.

 

  ЖИТЕЛІ КРАЙНЬОЇ ПІВНОЧІ 

Природа нашої планети багата й розмаїта. В кожному краї є щось особливе, чого немає в інших землях. Мабуть, тобі вже доводилось чути від дорослих про Арктику. Цей край розташований на півночі нашої планети, на самій маківці земної кулі. Він устелений снігом і льодом. Цілий рік там панує зима, дмуть морозяні вітри. До того ж з усіх боків Арктику оточує холодний Північний Льодовитий океан. І хоч морози у цих краях лютують, є чимало тварин і птахів, які живуть тут залюбки. Це тюлень і морж, білий ведмідь і гренландський кит, нерпа і нарвал, білуха і касатка, біла чайка і кайра…

Я пропоную тобі ближче познайомитися з жителями Крайньої Півночі.

 

  Я ЛЮБЛЮ ТАТА

Ксенія Богданова 

У затоці Блакитних Крижин, що неподалік від Північного полюса, стояла чудова днина. Ведмежа Малюк і його друзі подалися на прогулянку до своєї улюбленої гірки. Там вони зліпили зі снігу діда-ведмедя. Він вийшов великий-превеликий.

— Зовсім як мій тато, — сказало ведмежа Проша.

— А хто твій тато? — зацікавилися ведмежата.

— Мій тато — найбільший і найсильніший ведмідь у світі, — почав розповідати Проша. — У нього от такі лапи, у нього от такі зуби. Ніхто не зрівняється з ним у силі й спритності. Кожного ранку він робить зарядку і піднімає гантелі. А ще він може з’їсти відразу п’ять відер риби, а на десерт заїсти все  це сотнею солодких морожених бурульок у шоколаді.

— Подумаєш, — сказало ведмежа Тимко, — знайшов, чим хвалитися! Найкращий — мій тато. Він найсміливіший. Він літає на великих білих літаках. Вміє стрибати з парашутом. Він і мене навчить стрибати, коли я підросту! 

— Оце так! Захоплено вигукнули ведмежата. Раптом почувся шум, і повз ведмежат  пронісся джип-снігохід. З нього визирнула усміхнена голова. 

— Усім привіт! — сказала голова і зникла разом із джипом у сніжному вихорі.

— А це мій тато, - вийшло наперед ведмежа Кокос. — Мій тато найкращий. Він великий начальник. У нього багато справ, він завжди зайнятий. А на день народження він купить мені мопед-снігохід! 

— Пощастило тобі з татом, схвально сказали ведмежата і подивилися на Малюка. — А ти чого мовчиш? Розкажи нам про свого тата.

Малюк опустив очі і почав колупати лапкою сніг. Він намагався згадати, чим же його тато виділяється серед інших ведмедів.

— Я люблю свого тата, тому що він найлагідніший! Коли він приходить з роботи, то гладить мене по голівці. Він возить мене на спині, читає книжки. А ввечері вкладає спати і придумує чарівні казки.

— І все? Знайшов, чим здивувати! – засміялися ведмежата.

Малюк прийшов додому смутний.

— Ти чому такий смутний? — запитала його мама.

— Мамо, ми… вони… я…

І крізь сльози Малюк розповів, як усі посміялися над ним.

— Ну, тут плакати не треба, — відповіла мама, обіймаючи Малюка. — Треба радіти, що в тебе гарний тато.         Головне в житті, дороге ведмежа, — це доброта і любов. Вони ніколи не закінчуються. У них немає меж. Немає різниці, ким ти будеш: льотчиком, чи вченим. Важливо, щоб доброта і любов не залишили тебе.

Коли ввечері додому прийшов тато, Малюк міцно обняв його і сказав:

— Татусю, я дуже тебе люблю.

— І я тебе теж люблю, - відповів тато і погладив ведмедика по голівці.

Наступного дня Малюк знову грався друзями, бігав, перекидався і думав: «Як добре, що в нас у всіх такі гарні тата!»

 

Любий друже! Чи любиш ти свого тата?

Якщо так, тоді скажи йому: «Я тебе люблю!» 

Розкажи і нам про свого тата: як його ім’я, по батькові і прізвище,

пригадай, де він працює.

Намалюй його. 

Ти можеш вислати нам свої малюнки   за електронною адресою бібліотечного сайту на рубрику «Місточок дружби». Чекатимемо з нетерпінням! 

        

Білі мухи налетіли, —
Все подвір'я стало біле. 
Не злічити білих мух, 
Що летять, неначе пух.

- Галю, Петрику, Кіндрате, 
Годі, ледарі, вам спати! — 
І побігли до санчат 
Галя, Петрик і Кіндрат. 

Всі з гори летять щодуху, 
Щоб впіймати білу муху, 
А санчата їм усім 
Змайстрував старий Максим.

Максим Рильський 

 

 ЗИМОВІ РОЗВАГИ

За мотивами Андрія Морозова

(Зі збірки "Незвичайні пригоди звичайних дітей") 

Була чудова зима: блищали замети снігу, тихенько по­тріскував морозець і, що радувало найбільше, яскраво сві­тило сонечко...Само собою, що такий чу­довий день троє друзів про­вели в лісі. Хлопці вже дос­хочу набігалися на лижах, накаталися на санчатах і навіть закінчили бій у сніжки.

— У нас іще майже годи­на вільного часу! — погля­нув на подарований татом годинник Дмитрик.

— У що ж пограємо? — підставивши до дерева ли­жі, поцікавився Максимко.

— А що як нам зліпити сніговика! — запропонував Ростик.

— Яка чудова ідея! — підтримали приятеля друзі.

Товариші взялися до захопливої забавки. Зліпивши міц­ні кульки, клали їх на сніг і починали катати, аж поки вони не набували потрібного розміру. Потім розмістили так, аби найбільша була внизу, а найменша — зверху.

— А як прилаштувати руки нашому красеневі? — пори­нув у роздуми Максимко.

— За допомогою хвойних пагінців, — підказав Дмитрик.

Хлопці роззирнулися і знайшли соснові гілочки. Прикрі­пили сніговикові руки й замислилися, що ще можна зробити.

— Друзі, ви поки що прикрашайте сніговика, а я збігаюдодому по фарби! Хочу намалювати йому шарфик і кожу­шок! — весело повідомив Ростик.

— Як гарно придумав! — похвалили товариша Дмитрик і Максимко. — Біжи, тільки не затримуйся! Бо незабаром повертатимемося додому!

І Ростик якнайшвидше кинувся бігти по фарби.А хлопці тим часом узялися прикрашати сніговика. Вони вирішили, що носом буде ялинова шишка, а для очей чу­дово підійдуть червоні ягоди горобини...

З дому повернувся Ростик і притягнув старе відро, яке відразу ж гуртом наділи на голову сніговику. Вийшла сим­патична шапка.

Ростик намалював красеню червоні щічки й усміхнений ротик, си­ненький кожушок і бла­китний шарфик із кити­цями... Сніговичок видався на славу!

Коли це прийшов і татусь Дмитрика з фотоапаратом:

— Молодці! Зліпили справжнього красеня! А тепер ста­вайте біля сніговика, я вас сфотографую...

Пізніше товариші захоплено перемовлялися:

— А чом би не створити цілий зоопарк? І тигрів, і сло­ників, і мавпочок, і навіть фантастичних драконів! 

За розмовами хлопці й не помітили, що до їхніх слів хтось уважно прислухається... Сніговичок усміхнувся: він із нетерпінням чекатиме на нових сусідів! Ото весело буде зимувати! А коли визирне сонечко та прогріється повітря, сніжні друзі спорядяться разом із ним у далекі мандри, щоб наступної зими знову повернутися!

 

СНІГОВИК-ПИТАЙЛИК

О. Сенатович

Сніговик Моркв’яний Ніс

Вгору віника підніс і питає:

- Перехожі,

чом на мене ви не схожі?

Я стою, а ви в бігах,

Ви у пальтах, у шапках…

Гей, скажіть, у вас носи,

Як у мене, - для краси?                                             

 

ЗНАЙОМИЙ СНІГОВИК

Леся Воронина

 На дворі було темно, тільки сніжинки, як замерзлі метелики, кружляли біля освітленого вікна. Оля лежала в ліжку й сумно дивилася на ялинку. Світло ламп відбивалося від кольорових дзеркальних кульок, смішних клоунів, вухатих мавпочок і зайців. Скільки подарунків у неї в ці новорічні свята! Тато й мама так хотіли, щоб вона не журилася. Але навіщо їй ці ляльки й машинки, шоколадки й жувачки? Усі діти бігають надворі, граються у сніжки, їздять на санчатах і лижах, а вона все лежить і лежить у ліжку хвора…

Відчинились двері, і в Олину кімнату зайшла мама. Нахилилася, погладила дочку по гарячому чолу й шепнула:

- Не сумуй! Сьогодні Різдвяна ніч, а цієї ночі збуваються всі бажання. Треба тільки дуже захотіти! Засинай і прокидайся завтра здоровою.

Мама вимкнула світло й вийшла. Оля міцно стулила повіки, так, що перед очима замерехтіли різнокольорові кола: «Я хочу видужати. Бігати на вулиці з дітьми, їздити з гори на санчатах. А ще… я дуже хочу руде кошенятко, справжнє…» - думала Оля, тулячи до себе симпатичного іграшкового котика. І в цю мить до неї долинув ледь чутний стукіт. Дівчинка здригнулася й розплющила очі. Стукіт долинав від вікна, Оля скочила з ліжка, підбігла до вікна, зовсім забувши, що вона хвора, й припала чолом до шибки. Знадвору на неї дивилися двоє чорних очей-вуглинок, ніс-морквина нетерпляче посмикувався, а рот-гіллячка ворушився.

Сніговичок! Її сніговичок! Оля від подиву відкрила рота і так і стояла, завмерши біля вікна. Але тут сніговичок підніс снігового кулачка й знову нетерпляче загупав у шибку.

Дівчинка стріпнула головою й відчинила вікно.

- Ну, нарешті! Здогадалася! – Сніговик подивився на Олю з неприхованою образою.

- З-заходьте, будь-ласка… - Оля відступила від вікна й зіщулилася від морозного повітря, що хлюпнуло до кімнати.

- Знайшла дурня! Та я ж розтану відразу! І взагалі, якби це не ти мене зліпила та ще й не застудилася, тільки ти тут мене і бачила!

- Ти мені снишся правда? Але чому ти такий сердитий?

- Гм, снюся! Якраз! А сердитий я від природи. Яким зліпила, таким і є! А потім спробуй бути добрим і лагідним, коли цілий день треба стовбичити на гірці й весь час боятися, що хтось наїде на санчатах чи з’їсть твого носа! Так-так! І не смійся! Ти не знаєш цих ворон, - буває підлетить таке чорне дзьобате одоробло й вмить поцупить твого носа. Добре. Ти хоч віника здогадалася в руки мені дати – вони віника бояться. Буває, коли ніхто не дивиться, - так оперіщиш носату нахабу, аж пір’я летить! Ну гаразд, щось я тут розбазікався. Ходімо!

- Куди? – Оля перелякано відступила від розчиненого вікна ще на крок.

- Тю, і оце заради такої боягузки я дерся аж на п’ятий поверх по пожежній драбині! Усі кулаки пооббивав, поки достукався! Хіба не розумієш? Зовсім випадково в тебе з’явилася НАГОДА. Я беру тебе з собою ПО ЗНАЙОМСТВУ. А знайомство із сніговиком… ну, ти сама розумієш, - я сніговичок раптом весело, по-зимовицькому підморгнув дівчинці. 

Сніговичок подав Олі маленьку білу ручку, й дівчинка з острахом подала свою, - зараз її обпече холодом! Та ні, - її долоня занурилася у щось легеньке, пухнасте й ніжне, їй несподівано стало так радісно, що вона, закинувши голову, засміялася. Потім відштовхнулася від підлоги, перелетіла через підвіконня і вільно пливучи в повітрі, разом зі сніговичком повільно опустилася на засніжену землю.

- А тепер тримайся! – Сніговичок підвів Олю до великих саней, що стояли під засніженим дубом, сам сів попереду. Оля притулилася ззаду, міцно обхопивши сніговичка. Їй здалося, що вона обхопила снігову подушку.

- Сніговичок узяв старого віника-драпача, що лежав у санях, і, змахнувши ним, мов веслом, гукнув:

- Уперед!

І сани, підхоплені вихором, помчали у білу заметіль. Весь час поки їхні сани летіли серед суцільної білої круговерті, Оля не розтуляла очей. Спробувала щось запитати у сніговичка, та рота заліпило снігом. 

Нарешті спинилися, Оля озирнулася й зойкнула. Вони стояли на вершечку височезної гори. Гора була освітлена сотнями кольорових ліхтариків. А ще на горі видніло повно сніговиків. Були тут величезні, опасисті снігові баби, які статечно походжали туди сюди й зверхньо поглядали на своїх маленьких, непоказних родичів. І кожен сніговик був не схожий на іншого. У когось на голові – дірява кастрюля, хтось хизувався у крислатому капелюсі. З носами – взагалі плутанина. Окрім помаранчевих морквяних, у декого носи-бурульки, носи-палички, носи-картоплини. А водного маленького сніговичка за носа правила стара дірява шкарпетка, напхана снігом. Сніговичок той явно соромився свого шкарпеткового носа, стояв похнюплений і ні до кого не озивався. Олі стало шкода малого, й вона, помітивши на землі блискучу шишку, підняла її й простягнула сумному сніговичку. Той умить зрозумів, що вона хоче, й підвів голову. Оля віддерла примерзлу шкарпетку, пожбурила геть і приладнала шишку. Сніговичок радісно підстрибнув і помчав до гурту інших сніговиків. 

А ще на цій чудовій горі, яка мінилася від сяйва ліхтариків різними барвами, видніло повно дітей. Усі усміхалися, в усіх були санчата, й вони, здається, тільки чекали якогось знаку, щоб помчати на них з височенної гори. 

Оля поглянула на свого сніговичка:

- Може, тепер ти поясниш мені, що тут роблять ці діти й сніговими?

- Тепер - поясню. Усі ці діти зліпили цієї зими снігову бабу чи сніговита. Ти, певне думаєш, що таких багато? Зовсім ні! З кожним роком усе менше дітей ліплять нас. А ти уявляєш, що буде, коли нас взагалі перестануть ліпити? МИ ЗАГИНЕМО!!! І тоді зима буде зовсім не такою, і Новий рік буде не той, і Різдвяні свята зовсім не ті. От ми й вирішили виконати ваші найбільші бажання, а ще покатати вас із чарівної гори. 

- А хіба ця гора чарівна?

Так! Бо ця гора нескінченна. Вона скінчиться тільки тоді, коли ти цього захочеш. Коли крикнеш: «Досить!»

Сніговичок, а ти теж їхатимеш зі мною?

- Ні, зараз ми з тобою попрощаємось і цієї зими більше не зустрінемось. Але ти пам’ятатимеш мене завжди. І коли виростеш, розповіси про мене своїм дітям.

Скоро сніговими й діти зібралися анавколо найбільшої снігової баби. Вона урочисто підняла вгору величезну мітлу й махнула нею. Зі сміхом і гамором діти кинулися до стрімкого схилу, Оля й собі скочила на сани, щосили відштовхнулася. Ще встигла озирнутися й побачила, як Сніговичок махає їй услід рукою й щось гукає. Але слів його вже розчути не змогла.

Вона летіла й летіла з гори, летіла так, наче в неї виросли крила, летіла з такою швидкістю, що збивало дух, але було так радісно, що хотілося співати. І так тривало довго-довго, а може лише мить. Відчула, що зараз от-от лусне від радощів, він нестимного сміху. І тоді вигукнула: «Досить!»

Оля розплющила очі. У кімнаті залитій яскравим сонячним світлом, щось змінилося. Але що? Так само вигравала блискучими прикрасами ялинка, так само лежали під ялинкою подарунки. Тільки що це? Кошеня! Її пухнасте іграшкове кошеня, яке згорнулося клубочком під ялинкою, раптом поворушилося, стало на лапки, солодко потяглося й нявкнуло! Оля скочила з ліжка, підбігла до кошенятка і, підхопивши, притисла його до грудей.

Двері відчинилися, й мама усміхаючись підійшла до Олі, поцілувала в щоку й сказала:

- Ось ти й видужала, температури нема. Може вийдеш сьогодні на вулицю.

Оля стояла, зачудовано дивлячись на маму, невже вона НІЧОГО НЕ ПОМІТИЛА? Невже не здивувалась, що її іграшковий Мурчик ожив? Ні, мама поводилася так, наче кошеня було в них завжди.

Дівчинка підбігла до вікна й подивилася туди, де стояв її сніговичок. Він зник. На тому місці походжала велика чорна ворона й здивовано тицяла дзьобом у сніг. Виходить, нічна пригода їй не приснилася. Шкода, що сніговичок зник, але Оля пам’ятала його обіцянку – повернутися наступної зими. 

ЯКЩО ВОНА ЙОГО ЗЛІПИТЬ!

 

ЙДЕ В КОЖУСІ МИКОЛАЙ

Леонід Талалай

Червоніють снігурі

На снігу під липою.

Йде в кожусі Миколай,

Аж сніжок порипує. 

Зупинився у дворі

Розв’язав торбинку,

Нашій бабі сніговій

Пов’язав хустинку.

 

СЕКРЕТ ДІДА МОРОЗА

За мотивами Міли Стрижак

(Зі збірки казок «Незвичайні пригоди звичайних дітей»)

Усі сніжинки неабияк полюбляють спостерігати, як дорослі та діти готуються до новорічного свята.

Одного зимового вечора білосніжна крихітка крізь шибку зазирнула до затишної оселі. А там…

- Діда Мороза не існує! – голосно заявила батькам маленька Яринка. – Усе це казки для дітей!

- Оце так вигадала! – засміялася матуся.

- Миколка казав…

- Твій брат пожартував, - мовив татусь. – Але є одна таємниця…

- Яка? – затаїла подих дівчинка. – Кажи!

- Дізнаєшся про це уві сні, - прошепотів чоловік. 

Яринка швидко вмостилася в ліжечко. Та довго не могла заснути, міркуючи  над загадковими словами татуся. Раптом почула, як у шибку хтось стукає. За вікном дівчинка побачила сніжинку. Крихітка підморгнула й поманила пальчиком. 

Яринка не зводила очей із нічної гості, тож не помітила, як опинилася у крижаному палаці, який мерехтів сріблястими іскорками. Оглядаючи дивовижну споруду, мала несподівано завмерла: там було безліч дідусів.

- Хто це? – тихенько запитала Яринка.

- Не впізнаєш? Це ж Дідусі Морози!

- А хіба їх може бути багато? – недовірливо поцікавилася Яринка, придивляючись до стареньких.

- Звичайно! Це брати, які мешкають у різних  країнах , - весело пояснила сніжинка-мандрівниця. – Зараз вони готуються до новорічної ночі.

Біля вікна Фазер Крістмас міркував, які подарунки захочуть отримати британські діти. Дідусь у смугастому халаті – Кербобо – лагодився до Узбекистану. За столом гомоніли французький Пер Нобель, італійський Бабо Натале, німецький Вайнахтсманн і румунський Мош Кречун. Фінський Йолупккі й естонський Йиулувана приміряли кожухи. А Дзєд Мароз із Білорусії та Дєдек Мраз  зі Словенії спостерігали, як святий Василь прискіпливо відбирає іграшки для маленьких греків.

- У нас гості! – раптом пролунало за спиною.

Дівчинка побачила Діда Мороза, який  тримав на плечі велику пухнасту ялинку. Старенькі оглянулися. Вони були дуже здивовані, побачивши дівчинку.

- Давненько до нас не приходили діти, - весело промовив Пер Нобель. – Хто ти, голубонько?

Яринка хотіла відповісти, та відчула, як хтось ніжно торкається її плеча:

- Доню, прокидайся.

Дівчинка розплющила оченята. Поглянувши на вікно, вона побачила, що морозяний візерунок на склі нагадує нічну гостю.

- Дивина, та й годі, - пробурмотіла Яринка, гадаючи: чи дійсно бачила Дідів Морозів, чи, може, все наснилося? 

 

ПАДАВ СНІГ

Т. Коломієць

Падав сніг, сипав сніг.

Раптом перестав

- Чим ти, сніжку-перебіжку,

На землиці став?

Для озимки –

периною пухнастою.

Для ялинки –

хустиною зірчастою.

У затишку –

подушкою-минушкою для зайчат.

На узвишку –

ковзанкою-падалкою для малят.                             

 

 ДИВОВИЖНИЙ СНІГОПАД

Анна Рибалка 

На самому вершечку стрімкої гори, зарослої лісом, стоїть хмаринка. І живе там велика родина вітрів. Найстарший у ній – Північний Вітер, дідусь із довгою сивою бородою. Одягнений Північний Вітер у теплий кожух, озутий у високі чоботи, що голосно риплять при ході: «Рип-рип! Рип-рип!» У дідуся декілька дорослих синів і доньок та двоє пустотливих онуків: близнята Вітерці.

Коли надходить зима, Північний Вітер щоранку приносить у подвір’я величезні лантухи, набиті снігом, кладе їх на сани і, вйокнувши на пару своїх летючих коней, зринає у повітря. Він кружляє над лісами, степами, морями, містами та селами і щедро сипле згори, зі своїх лантухів, густий білий сніг.

Не байдикують й інші вітри з великої родини. Лише близнята Вітерці здебільшого сидять вдома.

Якось узимку вони бавились на подвір’ї. Нікого з дорослих не було –

Усі вітри розлетілися у справах. Лише дідові  сани з лантухом, наповненим  снігом, стояли посеред двору.

- Шкода, що дідусь сіятиме довкола сніг лише завтра! – сказав один із Вітерців, зиркнувши на сани. – От якби сьогодні, ми б у сніжки погралися!

Чекати Вітерці, як і всі діти, не любили. Тож розв’язали дідусів лантух, відсипали звідтіля трохи снігу і до самого вечора досхочу бавилися. А зранку визирнули на подвір’я і вжахнулися: лантух, який вони вчора розв’язали і забули зав’язати, був порожнім. Весь сніг із нього висипався і лежав тепер великими кучугурами.

- Ой лишечко! -  скрикнув один із братів. – Дідусь же казав, що сьогодні має бути снігопад над містом. То він мав поїхати до міста з цим лантухом. А тепер у ньому зовсім немає снігу… І ми його не позбираємо самі…

- Я придумав! – озвався інший Вітерець. – Нанесемо з комори різних смаколиків, наскладаємо у лантух. Дідусь не зазиратиме всередину, він його просто візьме і висипле над містом!

Вітерці заходилися наповнювати дідів лантух.

А згодом на подвір’я, порипуючи чобітьми, прийшов Північний Вітер, усівся на санях, вйокнув коней і помчав… Він летів швидко, не спиняючись, і коли опинився над великим містом, розв’язав лантух.

Що тут зчинилося! На міську бруківку замість білих холодних сніжинок посипалися цукерки, печиво, родзинки та інші солодощі, які зберігалися у коморі вітрів… Навіть яблука пострибали по землі, ніби маленькі м’ячі.

Спершу люди у місті страшенно здивувалися такому незвичному снігопаду. А потім заходилися збирати щедрі подарунки. 

 

НАКАЗ СТАРОГО РОКУ 

Анатолій Столітній

Рік старий прощально

В пояс уклонився,

Рокові новому

Місцем поступився 

Й наказав: «Будь щедрим,

На добро багатим!

Хай прийде жаданий

Мир у кожну хату».

 

ЩЕДРІВКА

Степан Жупанин

Я несу щедрівочку в будинки,

Сію-вію житечко з торбинки.

Сію-вію зернята-зоренята.

Хай добром проміниться кожна хата.

 

ЩЕДРИЙ ВЕЧІР 

Дзвінка Матіяш

(Зі збірки "Абетка казкок")  

Щедрий вечір іде повільно, бо несе на спині важкого мішка з дарунками для людей на цілий рік. Його сліди одразу замітає свіжим білим снігом. Сніжинки лоскочуть Щедрому вечору ніздрі, й він голосно чхає.

Роботи у Щедрого вечора багато: треба обійти всі хати і всі картини, щоб ніхто не був обділений. Уже майже північ, і Щедрий вечір обходив силу-силенну будинків і помешкань.

Щедрий вечір дарує не прості дарунки – дарує людям таланти. 

Кухарям – уміння готувати смачні страви. Тож у їдальнях де вони працюють, ніколи не бракуватиме відвідувачів.

Учителям – уміння навчати. У них і найбільші шибеники сидять, затамувавши подих, ніхто не дивиться на годинник і не рахує хвилин до дзвінка.

Хірурги, обдаровані Щедрим вечором, мають точне око і міцні руки, в яких ніколи не тремтить скальпель.

А рукам перукарів Щедрий вечір приносить легкість. Люди, яких вони стрижуть стають красивими, волосся у них швидко відростає, стає густішим і блискучим.

Модельєри, яких відвідав Щедрий вечір, роблять дивовижні викройки спідниць, суконь, костюмів, плащів. Люди в їхньому одязі стають щасливіші й менше хворіють.

Нарешті Щедрий вечір заглянув у Антонове вікно. Антон уже міцно спав, на столі лежали розгорнуті ноти. 

«Мабуть, розучував нову п’єсу і натомився, - подумав Щедрий вечір. – Що ж дати цьому хлопчикові? Він так багато працює, то грає гарно».

Щедрий вечір задумався. Вирішив, що подарує Антонові вміння радіти талантам інших людей. А це дуже рідкісний дарунок. 

 

КОЛЯДА

Любов Щостак 

Коляд-коляд-колядниця,

За віконцем сніг іскриться.

А колядники юрбою

Із Різдвяною звіздою

Йдуть від хати і до хати

Зі Святим Різдвом вітати.

Хай здоров’я буде всім:

І дорослим і малим!

Статків, злагоди – родині!

Процвітання – УКРАЇНІ!                                         

 

 ЛЮБИЙ ДРУЖЕ!  

Ти можеш  спробувати намалювати ілюстрації до прочитаних  казок та оповідань 

і вислати їх нам за електронною адресою  бібліотечного сайту 

на рубрику «Місточок дружби» 

Дзвінка Мат