СТОРІНОЧКА ЗИМИ

 

ЛЮБИЙ   МАЛЕНЬКИЙ     ЧИТАЧУ!              

Ходить, ходить зима гаєм - БІЛОСНІЖКА!   Килимочки простеляє по доріжках. Беріз коси стрічками заплітає, по ярочках з потічками розмовляє. Ходить,  ходить зима гаєм - БІЛОСНІЖКА!  Розклада в полях перини на ліжках ...       

Саме в цей час на сторіночці «Лісової газети» для тебе, любий друже, розгортаються цікаві роздуми про природу  зимової пори, і казки про веселих мешканців лісу. Ти дізнаєшся,  коли починається зима, хто про неї сповіщає, і хто раніше за всіх лягає в зимову сплячку, а також про зимову мальовничу пору  та про її характерні прикмети. 

Якщо тобі  подобається читати про ЗИМУ,

ми хочемо запросити ТЕБЕ, ДРУЖЕ, до "ЧИТАЛЬНІ ЗИМИ"

і запропонувати     КНИГИ   за цією тематикою.

 

Ними ТИ зможеш  скористатись, завітавши до бібліотеки . Запрошуємо  ТЕБЕ   потрапити   у світ зимової фантазії,  доброї казки, читаючи  разом  з  нами!                                                    

ЖУРАВЛИКИ-ВЕСЕЛИКИ

ОДЛИНУЛИ  Й НЕМА.

ІЗ РУКАВА МЕТЕЛИКИ

ВИТРУШУЄ ЗИМА.

МЕТЕЛИКІВ МИ ЛОВИМО,

СТРИБАЄМ, БІЖИМО 

Й ПО КИЛИМІ ПУХОВОМУ

ДО ХАТИ НЕСЕМО.   

Василь Діденко

 

 ПРО ФЕЮ ДОРОФЕЮ

Вікторія Ковальчук

Приходить ЗИМА! Всі тваринки готуються до холоду, — як хто може. Білочки, їжачки запасаються грибами та сушеними ягодами, зайчики перевдягаються в білі шубки, ведмеді залягають у барлоги лапу смоктати до весни, мурашки затуляють, замуровують входи-виходи у своїх мурашниках. Тільки вовчик і лисичка не метушаться, хіба що хутро стає у них густішим і пишнішим.

— Ще олені і сарни, та й різні птахи не захищені від морозу і голоду, — сумно зітхає маленька дівчинка Дорофея, береться з татом майструвати годівнички для синичок і горобчиків.

А як ви, любі діти, допомагаєте тваринкам перезимувати?

Дорофея дуже любить природу, їй шкода пухнастих красунь-ялиночок, яких зрубають на Різдво і Новий Рік. Вона умовила батьків купити штучну, синтетичну ялинку і радо разом з родиною прикрасила її.

Земля ніби надягнула пухнасту рукавичку — вкрилася снігом. Ніде не видно ні травинки, ні жучка, ні черв’ячка… Снігурі, синички, горобчики, щоглики, смеречнюки потерпають не так від морозів, як від голоду.

Дорофея кожного дня підсипає корм у годівнички, що восени змайстрував тато. Синичок пригощає ще й маленькими шматочками несоленого сала або маргарину.

 

ГОДІВНИЧКА

Наталя Бонь

Для горобчика й  синички

Я майструю годівничку.

В сніжну зиму та холодну

Всі пташки сидять голодні.

Для горобчика – пшениці,

Сало свіже – для синиці

В годівничку буду класти

І не дам пташкам пропасти!

 

Любі друзі! Чи прилітають до вас на підвіконня вікон та балконів  пташки, 

щоби підкріпитися в холодні зимові дні? Чим ви годуєте пташок?

 

Зима — найтихіша пора, найтихіша,

Природа в глибокому сні.

Тому вона, мабуть, для мене найближча,

Дорожча й рідніша мені.

Немає пташок, бо давно відлетіли,

Метеликів, бджілок нема.

Холодні сніги все навкруг побілили.

Ну що ж ти ту скажеш? Зима.

А всюди так чисто, гарненько, казково.

Все іній пухнастий вкрива.

Так тихо навколо, так гарно, чудово,

Замріяна казка жива…

 

Зима. Лісова галявина вкрита білим пухнастим снігом. Зараз на ній тихо й пусто, не те що влітку. Здається, взимку на галявинці ніхто не живе. Але це тільки так здається.

Біля куща з-під снігу стирчить старий, трухлявий пень. Це не просто пень, а справжній терем-теремок. Немало в ньому затишних зимових квартир для різних лісових мешканців.      

Під корою сховались від холоду дрібні комашки, поряд влаштувався зимувати стомлений жук-дровосік. А у норі між корінням, згорнувшись тугим кільцем, вмостилася метка ящірка. Усі залізли в старий пень, кожен зайняв у ньому крихітну спаленьку та й заснув у ній на довгу зиму.

…На самому краю галявинки, у канаві, під опалим листям, під снігом, ніби під товстою ковдрою сплять жаби. Сплять і не знають, що тут неподалечку, під купою хмизу, згорнувшись клубком, заснув їх найлютіший ворог — їжак.

Тихо й пусто взимку на лісовій галявині. Тільки зрідка пролетить над нею зграйка щиглів чи сниць або дятел, всівшись на дерево, почне видзьобувати з шишки смачне насіння.

А іноді вискочить на галявинку білий пухнастий заєць. Вискочить, стане стовпчиком, послухає, чи все спокійно навкруги, подивиться й далі у ліс побіжить.

 

ГОСТЮЄ В НАС ЗИМА

В. Кленц

Летять, летять сніжинки

На поле, ліс і сад,

Веселий свій таночок

Танцює снігопад.

Надворі лютий холод,

Тепла давно нема.

Заліз в копичку зайчик

І солодко дріма.

Мете хвостом лисичка

Сніжок біля сосни.

В барлозі спить ведмедик,

Солодкі бачить сни.

                       

ПРО БРАТИКА ВЕДМЕДИКА 

Уривок казки Оксани Іваненко

Сьогодні, коли хочете, я розповім вам про ведмежатко. Воно народилося взимку і доводилося внуком старому Михайлові. Кожній матері свої  діти найкращі, а це ж було викапаним батьком: і волохате, і незграбне, тільки очі ще невідомо які були, бо перші дні воно не розкривало очей. Та, мабуть, вони були темні, як у всього їхнього ведмежого роду. Воно народилося не само, а ще з сестричкою. Сестричка була така ж волохата, кругла і смішна. Мати-ведмедиха їх лизала -  це було замість поцілунків, і діти горнулися до неї, під її густу, теплу шерсть.  Поки ще ведмежата нічого не розуміли, і їм було зовсім байдуже, де вони, що з ними, аби їхня мама була тут, з ними, годувала їх і пригортала до себе.

Минув час, і діти відкрили очі. Звичайно, мати не помилилась: очі були темні, манюсінькі і цікаві, як і в діда, і в батька, і в матері. Це було приємно, що діти схожі на батьків. Але тільки вони відкрили очі, як почали вовтузитися, тикатися носами в усі кутки барлога. Особливо непосидючим був братик-ведмедик.

- Отут ми будемо весь час? -  невдоволено спитав він матір. – Я не хочу: мені тут нудно і вже набридло!

- Дурне! – засміялася мати. – Тільки настане весна, ми підемо в ліс, гулятимемо по всіх горах, їстимемо ягоди і мед, - а смачнішого від меду нема нічого в світі, навіть у людей в долині.

- А чи ж скоро прийде та весна? – не вгамовувався ведмедик.

- Скоро, скоро! – зітхала мати. Їй самій кортіло вийти швидше з лігва, пройтися з дітками по лісах, щоб усі бачили, які-то гарні діти в неї. Може вони зустрінуть і старого діда. Він живе самотньо в печері над прірвою, і всі його бояться і шанують, бо він хазяїн усього лісу тут, на горах. Про це знають добре всі: і вовки, і лисиці, і косулі, і навіть вівчарі, що пасуть улітку отари на верховинах. Вівчарі його так і назвали – старим Михайлом.

- Тут так темно, - вередував синок, - тут стільки гілок, листя, ми можемо не почути, як  прийде весна. Мамо, я вирию маленьку-маленьку дірочку і слухатиму. – І він почав розгрібати лапами листя. Та мама дала йому стусана і відкинула в другий бік. Вона, напевне, боялася, як  кожна мати, простуди. Але братик-ведмедик не заспокоювався. Коли мати спала, він таки зробив маленьку дірочку і сунув туди носик. Ой, там було так холодно, тихо і біло-біло! Більше нічого не могло розібрати ведмежатко. Воно швидко загребло дірку і кинулося погрітися до мами.

 

Якщо вас, любі діти, зацікавив уривок казки Оксани Іваненко  

  «Про братика ведмедика», 

ви можете завітати до бібліотеки, щоб прочитати цю цікаву казку.

Вона сумує на книжковій полиці серед інших книжок,  тому що саме чекає на вас.  То ж поспішайте, двері бібліотеки завжди відкриті для маленьких читачів.

 

ЗАЇНЬКО

В. Верховня

Замітає землю сніг,

З лісу заїнько прибіг.

Та й до мене в хатку,

Заспівав колядку:

«А я заїнько малий,

Ти нічого не жалій:

Яблучко, морквинку –

Все клади в торбинку!

Ще й капустку не забудь!

Мама й тато вдома ждуть.

Принесу гостинчик –

Я ж у них одинчик. 

 

РІЗДВО В ЛІСІ

За мотивами Сергія Луковця  

(Зі збірки "Незвичайні пригоди звичайних дітей") 

Невдовзі Новий рік, а в Сашка ще немає ялинки. Хіба так годиться? Учора Петрик прикрашав голчасте деревце, Оксанка вже теж вішала цукерки на гілочки. Сашко сьогодні прокинувся раненько й побіг одразу бу­дити дорослого брата:

- Максиме, ти ж обіцяв, що підемо в ліс по ялинку!

- Звичайно! — за­певнив парубок.

Після сніданку брати вдягнулися, Максим узяв не­величку сокирку, і хлопці вирушили до лісу. Мороз щипав за щічки, й вони сміялися та веселилися, здіймаючи снігову куряву. Дісталися брати лі­су, зайшли подалі й обрали найгарніше деревце. Тільки-но Максим замахнувся сокирою, як із-під ялинки залунало:

- Не чіпай зелену красуню!

Дивляться хлопці, а то сім'я зайців визирає з-під віт.

- Хіба ви тут мешкаєте? — почухав потилицю Сашко.

- Так! Не дамо зрубати ялинку, — мовив тато-заєць. - Люди приходять, нищать дерева, а нам потім і від вов­ка заховатися ніде, — пояснила зайчиха.

Хлопці стояли мовчки, опустивши очі додолу.

- Наші дітки також хочуть радіти різдвяній ялинці, — додала десь згори смілива білочка.

- Вибачте, — пробурмотіли брати й пішли собі додому.

- Чому ж санчата пусті? — зустріла їх на порозі мама.

Звірята просили не рубати дерево, — пробурмотів роз­гублений Максим. — Ми не хотіли їх засмучувати.

- Отакої! — здивувалася ненька.

Але ж де тепер узяти ялинку?.. — промовив Сашко.

- Не переймайтеся! — усміхнувся батько й, одягнувши кожуха та взувши чоботи, вийшов із будинку.

Невдовзі він повернувся зі штучною ялинкою в руках:

- Подивіться, яке гарне деревце. Нумо прикрашати!

Сашко швиденько приніс іграшки, й за мить красуня ся­яла вогниками та виблискувала скляними кульками.

- Гарна все-таки вийшла ялинка, — усміхнувся Максим.

- А на Різдво підемо до лісу прикрашати ялинку для звірят, — упевнено заявив Сашко. Уся родина радісно його підтримала.

Сім'я відсвяткувала Новий рік, а потім хлопці зібрали іграшки й по­прямували до лісу. Дісталися того місця, де зустріли тваринок. Войов­ниче налаштовані звірята знову визирнули з-під дерева.

- Не бійтеся, ми йдемо не рубати ялинку, а прикрашати.

- Невже й у нас буде свято? — запищало зайченя.

- Звичайно! — усміхнувся Сашко. — Допомагайте віша­ти цукерки й іграшки, бо ми не дістанемо до верхівки.

Тут прибігли і білочки, і лисенята, і навіть вовк пере­вдягнувся в Діда Мороза. Прикрасили гуртом ялинку, а по­тім закружляли всі в таночку, веселилися та співали пісні. Ось так Сашко й Максим відсвяткували Різдво.

 

 ЗАГАДКА "ЗГАДАЙ КАЗКУ"

О. Хлоп'яча

Взимку в лісі загубилась,

І в ній мишка оселилась.

Потім влізли у ту хатку

Жабка, вовчик, зайченятко,

І ведмедик, і лисичка.

А була то …

(Рукавичка)

РУКАВИЧКА

Платон Воронько

Вчора Галочка-сестричка

Казку прочитала,

Як у лісі рукавичка

Звірам домом стала.

Я залишив рукавичку

За городом, там, де ліс.

Та ні зайчик, ні лисичка

Й вовк у неї не заліз.

Я подумав – замала

В мене рукавичка.

Більші в мами зі стола

Взяв я у сестрички.

В ліс відніс – у ці, мабуть,

Звірі влізуть, поживуть.

Хтозна, як в них розмістились

Звірі й як їм спалось…

А мені не пощастило –

Від усіх дісталось. 

                                  

 ЧИ БУВАЄ ЗИМА

 О. Хоменко

Жила-була собі Мишка. Якось пішла вона в поле, нажала колосків, та й повертається стежечкою через кладочку — і до лісу, до своєї хатки. Аж тут назустріч Їжачок іде.

— Здрастуй, Мишко, — привітався.
— Здрастуй, Їжаче.
— А що це ти несеш?
— Була в полі, — каже Мишка, — колосків нажала.  З них зерна намолочу та борошна намелю, щоб було з чого взимку пиріжки пекти.

У Їжачка аж слинка потекла:

— Ой, я теж люблю пиріжки.
— Ну то, як зима настане — приходь, я й тебе пригощу, — запросила його Мишка.
—  Дякую, — зрадів Їжачок. — Обов'язково прийду. Тільки... що це таке, зима? Коли вона буде?
—  Як, — здивувалася Мишка, ти не знаєш, що таке зима?
—  Ніколи не чув і не бачив, — відказує Їжачок.
—  Ну як же, не бачив? Це коли надворі дуже холодно, мороз щипа за вуха.
— Гм... Комарі, буває, щипають за вуха, — розмірковує Їжачок, — а от мороз мене ніколи не щипав.
— Та хіба ж ти не пам'ятаєш, як було минулої зими: снігу намело, що й не пройдеш? — не вгамовується Мишка.
—  Снігу? А що це таке, сніг? — знову нічого не розуміє Їжачок.
— Ти не знаєш, що таке сніг?! — усе більше дивується Мишка. — Ну, він холодний і м'якенький. Із неба падає. І вся земля біла-біла.
— Земля біла-біла?!! Оце вже ти утяла, Мишко. Скільки живу, по землі ходжу, а зроду ще не бачив, щоб земля білою була, — засміявся Їжачок. — От ти, Мишко, вигадниця.
— Ну як же, не бачив? — аж досадно Мишці. — Взимку в лісі ні ягід, ні грибів немає - усе довкола біле.
— О-го-го-го! - регоче Їжачок. — Ну ти й начудила. Як же це — ні ягід, ні грибів немає? Адже всі з голоду вмерли б. Оце ти, Мишко, вигадала. І регоче, аж за живіт хапається. Аж тут Рак іде.
— А спитаймо в Рака, - каже Мишка. Він підтвердить мої слова.
—  Гаразд, — погодився Їжачок.
—  Здоровий будь, Раче, — вклонилися йому.
—  І ви здорові ходіть, — відповів Рак.
—  Раче, — каже Їжачок, — а чи правда, що зима буває?
—  Зима? — здивувався Рак. — Ніколи про таку не чув. А що це воно таке?
—  Та ось Мишка розповідає, що зима — це коли надворі дуже холодно, мороз щипає за вуха, а земля вся біла.
—  Земля вся біла? — вражено перепитує Рак. — Хіба ж таке буває?! То Мишка щось вигадала, та й плете нісенітниці всілякі.
—  Звичайно ж, буває — не погоджується Мишка. — Сонце не гріє, і річка наша геть уся замерзає.
—  Річка замерзає? А як це?
—  Це коли вода стає твердою й по ній ходити можна.
—  Вода стає твердою?! Оце ти, Мишко, насмішила! Хіба ж вода може бути твердою?! — засміявся Рак. — Скільки у воді плаваю, а ще ніколи не бачив, щоб вона твердою була.
І регочуть Їжачок та Рак із Мишки, аж за животи беруться. А Мишці так прикро, що їй не вірять, аж плакати  хочеться.
Коли Зозуля летить, та й сіла неподалік на кущ.
— Спитаймо в Зозулі, - каже Мишка. - Вона вже напевно знає, чи буває зима.
— Спитаймо, — погодилися Їжачок з Раком.
— Добридень, Зозуле, - привіталися.
— І вам день добрий, — відказує пташка. А скажи нам, Зозуле, чи буває зима?
— Зима? А що це таке, зима? — питає Зозуля.
— Та ось Мишка нам каже, що зима — це коли сонце не гріє, земля біла, а вода тверда.
— Оце так! — сплеснула крильми пташка. — Сонце не гріє, земля біла, а вода тверда — то хіба ж таке буває?
— Ну як же, — ледве не плаче Мишка. — Звичайно ж буває. Ні ягід, ні грибів немає. Всі дерева в лісі голі стоять. Жодного листочка не побачиш.
— Дерева голі?! Оце ти, Мишко, насмішила! Скільки в лісі літаю, а ще ніколи не бачила, щоб дерева голі стояли.
Сміються Їжачок, Рак та Зозуля із Мишки, що в них аж сльози виступають од сміху. А Мишці так образливо стало, що їй ніхто не вірить. Адже зима справді буває. Сіла вона, та й плаче.

А всю ту розмову чула стара мудра Сова, яка дрімала неподалік у дуплі. Виглянула вона, та й каже до Їжачка, Рака й Зозулі:

— Негоже це ви робите, що смієтеся з того, чого самі не знаєте. Звичайно ж, зима буває, але ви її ніколи не бачите. Бо ти, Їжаче, з самої осені й аж до весни спиш у своїй норі в теплому кубельці. А прокидаєшся тільки тоді, коли надворі сонечко пригріє й зацвітуть весняні квіти. Тож тобі й невтямки, що цілу зиму ліс під снігом простояв. А ти, Раче, поринаєш у глиб ріки, і там у мулі перезимовуєш. А випливаєш, аж коли вода навесні прогріється. Тож і не знаєш, що річка скута кригою була. А ти, Зозуле, як подмуть сирі осінні вітри, відлітаєш до вирію, в теплі краї. Та й не відаєш, що тут у лісі, де ти влітку пурхала в зеленому гіллі, стає холодно, морозно, все листя з дерев обпадає.
Соромно стало Їжачкові, Ракові й Зозулі, що вони Мишку скривдили. Попросили пробачення в неї, пообіцяли, що ніколи не сміятимуться з того, чого самі не знають.

А Мишка вже на них і не ображалася. На пироги всіх запросила. Та тільки вже не на зиму, а на завтра. Тут і казці кінець.        

 

ПОСПІШАЄ ВІТЕРЕЦЬ

В. Близнюк                            

Вітерець порошу з ґанку

Білим віялом мете

І ласкаву колисанку

Мчить у санях до дітей.

Поспішає, підганяє,

Поки слід не замело,

Бо її завжди чекає

Кожне місто і село!

 

ВІТЕР І ТИША

Леся Пронь 

(Зі збірки "На крилах року")

 У зимову сніжну пору ліс вельми гарний. Особливо, коли дерева покриває іній. Тоді ялинки мерехтять сріблом, могутні дуби видзвонюють кришталевими бурульками, червоніють ґрона горобини, вкутані білими пуховими хустинками.

Саме таким лісом гуляв розкуйовджений дідуган Вітер. Він хизувався широкими крилами, дужим подихом, жартівливою вдачею. Міг закружляти у вальсі з лежнем-снігом, або скрутитися в клубок і прикинутися колобком. А згодом лягти під кущиком — і заснути… Тоді ліс брала в полон баба Тиша. Вона вмощувалася на галяві, наче квочка, і, підозріло поглядаючи навсібіч, мовчала. О, як вона вміла мовчати! Мешканці лісу боялися того мовчання найбільше.

 Вітер розгойдував сонні дерева, торсав стовбури та крони, щоб не замерзли в зимовому сні. А Тиша все довкола заколисувала. І це їй дуже подобалося! Бувало, вилізе мишка  зі своєї нірки і боїться навіть писнути. Тихенько перебіжить до сусідки сніжком, а назад уже не вертається — страшно. Там і заночує.

У дуплі великого гіллястого дуба мешкає руденька білочка з білченятами. Тут їм затишно й не страшно, бо дуб їх охороняє. Він скрипить гілками так грізно, що його голос чути аж за річкою. Ворони від страху розлітаються… хто куди!..

О, ті ворони… Чого вони такі злодійкуваті?.. Хочуть із дупла білочки горішки викрасти. Влітку вештаються по людських городах, видзьобують насіння з огірків, помідорів, гарбузів. Восени їм смакують горіхи. Коли знаходять — хваляться знайденим. Хіба це гарно.. хвалитися? Білочка не раз бачила: летить ворона —  у дзьобі горішок тримає. Як тільки побачить іншу ворону — одразу: «Кар! Кар!» — і випустить горішок додолу.

У білочки — не так. Усі горішки, ягідки, грибочки вона роздає своїм дітям, або ж ховає на зиму про запас. Навіть зараз білка не дармує. Думає, як прогнати Тишу, щоб не заморозила ліс зі своїм братом Морозом. Жвава, непосидюща білочка стрибає з гілки на гілку, шарудить жовтим дубовим листям. Нарешті вона підбігла до кущика, під яким міцно спав Вітер, і пропищала:

—Уставай, Вітрику, уставай! Прожени бабу Тишу! Ти можеш!

— Га? Що? Куди? — стрепехнув той крилами. А прочунявши, чемно подякував білці за те, що розбудила його, і полетів розвіювати Тишу.

Білочка була вражена: старезний дідуган Вітер обернувся в польоті на вродливого стрункого юнака! Його сріблене розпущене волосся, легке, як синь неба, торкалося верхівок дерев, сповіщало, що це не той Вітер, який був раніше, а оновлений, весняний! Він пробуджував усю природу від зимової сплячки. І це було гарно!

 

НОВОРІЧНЕ ПРИВІТАННЯ

Д.Чередниченко

Прийшов січень-новорічень,

Приніс торбу мальовану:

- З Новим роком, малята! –

Виглянув з торби, горішок:

- Будьте міцні та здорові! –

Виглянув калач-посівач,

Сипонув в пашниці:

- Щастя і добра вам,

Як води в криниці! –

А дід Старий рік

 Покотився бубликом

у сніг….

 

ЯК ДІДА МОРОЗА БУДИЛИ

Розповіла Тамара Коломієць

Зібрався дід Мороз на Новорічне свято. Поклав у мішечок цукерки та іграшки. Розчесав свою пишну бороду, вуса. Глянув на годинника – а виходити з дому ще рано.

- Дай-но спочину перед дорогою, - сказав собі Дід Мороз. – Бо ж ходити чимало доведеться. А то, гляди, й до танцю запросять – настрибаєшся, натупаєшся. А ноги вже не молоденькі…

Ліг Дід Мороз у своїй оселі на снігову перину та й заснув. Тихо-тихо стало, тільки годинник поцокує. Та Дід Мороз уві сні: «Хрр-хрр! Хрр-хрр!» - ніби сніг під валянцями порипує.

Почули це миші. Висунули з острахом гостренькі писки з нірок. Що воно? Чи не кіт-муркіт вуркотить? Аж ні, то Дід Мороз похрипує.

- Ой, лишенько! – стривожилися миші. – Заспить Дід. А хто ж подарунки буде розносити? Забігали миші довкола постелі, запищали:

- Пік-пік-пік! Пік-пік-пік!

Скоро, скоро Новий рік!

Діду, Діду уставай

Та в дорогу вирушай!

Хоч як бігали миші, хоч як пищали, а Дід Мороз спить та й спить. Позліталися під вікно його домівки горобчики. Давай-но і собі Діда Мороза будити:

- Цінь-цвірінь, цінь-цвіра!

Прокидатися пора!

 Діду, Діду уставай

Та в дорогу вирушай!

Літали, літали горобчики, цвірінькали, а Дід Мороз спить і вухом не веде. Раптом годинник як задзвонить:

- День-бом, день-бом!

Новий рік за вікном!

Діду, Діду, годі спати,

Йди дарунки роздавати!

Дід Мороз підхопився із своєї снігової перини, взув валянці, натяг шапки, завдав собі на плечі мішка з подарунками й почимчикував на свято.

 

МОРОЗКО 

Борис Решетниченко 

Мама не дає мені

Малювати на вікні.

І Морозко маму чує,

Та не слухає, малює

 

МОРОЗЕЦЬ

Аркадій Музичук

- Розкажи, морозець,

Любий-любесенький,

Хто купив олівець

Білий-білесенький?

Хто узори навчив

На вікні малювати?

Розкажи, не мовчи.

- Зимонька-мати.

 

БІЛИЙ КІТ

Дзвінка Матіяш

 Білий кіт народився  в той день, коли випав перший сніг,  саме того він був білого кольору. Тому його так і назвали  - Білим Котом.

Жив  Білий Кіт у білому будиночку. Той будиночок ззовні весь був білий – білий дах, білі стіни, біді двері зі сніжно-білою клямкою, пофарбовані білим віконниці та білий комин. Біле все було всередині – біле ліжечко з білою пуховою ковдрою, білий стіл і біле крісло-гойдалка з білою подушечкою. Білий Кіт гойдався у цьому кріслі, попиваючи молоко з білого горнятка, і міркував про різні котячі справи, бо, як відомо, у котів багато різних справ, і всі вони дуже важливі. Часом Білий Кіт пив молоко, ні про що не міркував, а просто поглядав собі у вікно.

Найбільше він любив, коли за вікном починалася зима. Зима подобалася Білому Котові, бо вона була, як і він, біла. Кіт любив гуляти по вчорашньому снігу, отому, що з твердою кірочкою. Котові подобалося, що його біла шубка зливається зі снігом. Сніг білий, і кіт також білий, і сніги котячі на снігу білі.

Білий Кіт бігав по своїх слідах вперед-назад, а потім ганявся за своїм білим хвостом, аж поки йому ставало холодно, і рожеві подушечки на лапках біліли від інею. Тоді Кіт  зстрибував у крісло-гойдалку, пив гаряче молоко з медом і маслом.

Йому ставало тепло, і він задоволено муркотів. А потім виймав із шухляди великого білого зошита, брав біле перо, каламар із чорнилом і брався до роботи.

Білий Кіт вів щоденника і записував туди все, що він робив того дня, (якщо мав мудрі думк). Якби почитати того щоденника, можна було б багато всякої цікавої всячини довідатися.

Про те, як сивої давнини світ вигулькнув із моря, бо спершу було тільки велике море, безбереге, з гіркуватою водою, і всі звірята жили в ньому. Коли з’явилася земля, звірі дуже зраділи, а коти найбільше, бо їм не дуже подобалося жити у морі – вони не любили плавати, особливо коли мокро й холодно. Хоча не всі захотіли жити на землі, багато хто залишився: риби, кити, дельфіни, морські водорості та медузи.

А ще Білий Кіт писав, що не всі коти вміють будувати будиночки, а тільки білі коти, які народилися того дня, коли випав перший сніг. Ті коти мають хист до різних ремесел, а також до філософії та поезії, а деякі то й до математики.

Наш Білий Кіт народився саме такого зимового ранку, коли у повітрі закружляли свій танок перші сніжинки. Що правда, він віршів не писав, але філософія йому подобалася. Сидячи на порозі у теплі дні, він дивився на цитринове кружало місяця і думав про те, куди котиться постарілий світ. А коли, шиплячи, падала з неба зірка, Білий Кіт думав що все у житті минає, навіть те, що найпрекрасніше на світі – зорі.

У Білого Кота було сто одинадцять улюблених зірок, кожній із них він дав назву. Полярну зірку назвав Котячою зорею, а сузір’я Великої Ведмедиці – Горням із Молоком. Щовечора Білий кіт перераховував свої зорі, кажучи кожній тихенько:

- Добрий вечір!

Зорі моргали у відповідь, а Білий Кіт від утіхи мружився і мурчав. Він розповідав зорям думки, які думав удень, і радів, що зорі уважно слухають. Казав що хотів би погойдатися на серпі місяця, тільки боїться, що так високо не дострибне. Бували такі ночі, що зорі танцювали, тоді здавалося, що все небо танцює. Танок цей був несказанно гарний, і Білому Котові теж хотілося потанцювати із зірками, адже білі коти дуже гарно танцюють.

Зрештою, Білий Кіт знав, що неодмінно настане такий час, коли він замкне двері свого білого будиночка, стане на подвір’ї і здійметься в повітря, як біла надувна кулька. Його мандрівка буде довга, а може й коротка, але на танець зірок він потрапить. І танцюватиме так гарно, що всі зорі  аж заніміють від подиву. А Білий Кіт буде такий щасливий, що вже не схоче повертатися назад і стане жити серед зірок.

Згодом у його будиночку оселиться інший Білий Кіт, перефарбує облуплені вікна і двері, посадить попід стінами білі нарциси. А коли він сидітиме на порозі й рахуватиме зорі, Небесний Білий Кіт махатиме йому лапкою, і новий господар білого будиночка скаже замріяно:

- Яка ж гарна ця нова зірка!

Мрії Білого Кота здійснилися, він дійсно, мов повітряна кулька, полетів на свято зірок.

В білому будиночку поселився новий мешканець, але не Котик, а Ведмедик, та й не білого кольору, а звичайного рудого. Тепер кожного вечора сидить він біля віконечка і спостерігає за зірками.

Цікаво про що мріє  Рудий Ведмедик, дивлячись на зоряне небо? Можливо він також хоче стати білим-білим, стати кольору першого снігу, немов Білий Кіт, та й здійнятися у небо на танець зірок?

 

Малята!

Спробуйте намалювати мрії нового мешканця білого будиночка.

Свої фантазії на цю тему  надішліть до бібліотечного сайту. 

 

ЗИМОВИЙ  ВЕЧІР

Наталка Поклад

Вечір темний-темний,

Хата тепла-тепла,

Мамин добрий сміх…

Ліжечко затишне,

Братів стіл і кнжка,

Лялька й хитра кішка –

На добраніч всім!

 

    ЛЮБИЙ ДРУЖЕ!

Спробуй  намалювати    ЗИМУтакою, як ти її уявляєш. 

Сподіваємось, що надруковані  оповідання, казки та вірші 

допоможуть тобі у виконанні цієї   творчої роботи. 

 

Ти можеш вислати нам свої     малюнки   за електронною адресою бібліотечного сайту на рубрику    «Місточок дружби». Чекаємо з нетерпінням! 

Normal 0 false false false MicrosoftInternetExplorer4

Прийшла довгоочікувана весна... 

Весна завжди радує нас своєю красою, легкістю та сонячними зайчиками… Як же довго ми чекали цього весняного сонячного тепла! Адже очі стомилися від білого снігу, що кілька місяців укривав весь світ, від морозів та холодних вітрів! Очі засумували за сонцем!

Якою довгою видалась нам ця зима!.. Так здається саме тому, що у кожному серці починає назрівати бажання зустрітися з природою, з її пробудженням від глибокого зимового сну.  Кожному з нас хочеться побачити перший зелений пагінчик, понюхати перші весняні квіти, несподівано почути веселий спів пташок…

Всі ми з нетерпінням чекали на прихід весни! Цю пору року на землі люди  називають просто – РАНОК РОКУ!