«Чарівниця зі Швеції»

до 110-річчя від дня народження Астрід Ліндгрен

(1907-2002)

 

книжкова мозаїка  для учнів 5-6 кл.

 

 

Підготувала: Ієвлєва Н.Г.

 

                  «Я не хочу писати для дорослих!»

«Діти повинні гратися, радіти життю,

бути щасливими…»

 

(Астрід Ліндгрен)

 

 

    Славетну шведську письменницю Астрід Ліндгрен називали «Андерсеном наших днів», «Чарівницею із Швеції», «Чарівницею, яка живе повсюди», адже вона була людиною дивовижною, наділеною рідкісним талантом створювати у книгах чудеса.

    «Я хочу писати для тих читачів, які здатні творити дива. А дива творять діти, коли читають книжки» – так говорила Астрід Ліндгрен. Вона писала книги саме для дітей, адже в душі завжди була дитиною, вміла по-дитячому дивуватися, радіти життю, сміятися.

    З ім’ям цієї письменниці пов’язана дуже цікава історія, яка відбулася насправді. Але вона сталася далеко від нас –у північній країні Швеції.

    А почалося все з того, що у Стокгольмі йшов сніг... І звичайна домогосподарка на ім'я Астрід Ліндґрен послизнулася і зламала ногу. Лежати у ліжку було так нудно, що Астрід вирішила написати книгу, але не для друку. Вона писала її для своєї донечки і... ще однієї дівчинки. Тієї, якою сама була 20 років тому. І звали її не Астрід Ліндґрен, а Астрід Еріксон. Жила вона разом з батьками, братом і двома сестрами у невеликій садибі Нес і була тоді неймовірно щаслива.

    Зростала Астрід серед неповторної краси швед­ської природи, серед чарівних замків, що здаються перли­нами на смарагдових пагорбах та ске­лях, вкритих лісами. Дітей у родині змалку привча­ли до праці. Вони допомагали вести домашнє госпо­дарство: носили дорослим у поле їжу, пололи грядки, годували курей. Але був у них  час і на гру та розваги. Діти із задоволенням лазили по деревах, дахах, ор­ганізовували ігри, фантазували. І тому ці роки залишили по собі стільки чудових спо­гадів, що згодом вони стали основою для написання багатьох майбутніх книжок Астрід Ліндгрен.

    У школі маленька Астрід почала багато читати і стала старанною ученицею. Особливо вона полюбляла писати твори. А одного разу якусь із робіт тринадцятирічної дівчинки бу­ло надруковано в газеті. Однокласники почали дражнити її письменницею, і тоді засмучена Астрід поклялася собі обрати будь-яку професію, тільки не цю.

    Аж ось Астрід виросла. Коли їй виповнилося 18 років, у пошуках роботи дівчи­на вирушила до столиці Швеції – Стокгольма. І тут їй було по-справжньому погано: ні роботи, ні друзів, ні гро­шей. Проте доля все ж посміхнулася майбутній письменниці. Вона знайшла роботу, а незабаром вийшла заміж і стала матір'ю.

    Для своїх дітей Ліндґрен вигадувала різні цікаві іс­торії. Одного разу наполеглива донька вмовила маму відіслати рукопис з історіями про Пеппі Довгапанчоху у видавництво. Проте дива не сталося. Твір відхилили.

    Та Астрід це не засмутило. Вона сміливо відправи­ла новий твір «Брітт-Марі легшає на серці» на конкурс в інше видавництво, і він отримав там другу премію.

    Так у шведській літературі з'явилося нове ім'я – Астрід Ліндґрен. А ще, через рік, це саме видавництво знову оголосило конкурс, і молода письменниця подала на нього ра­ніше відхилений рукопис. Яке ж було для неї щастя, коли твір отримав першу премію. Це була «Пеппі Довгапанчоха». Книгу видали, вона мала величезний успіх – на сьогодні її перекладено понад 60 мовами світу, серед них і українською.

    І Ліндґрен зрозуміла, яке це щастя – творити. А всі її життєві негаразди і невдачі – по суті дрібниці.

    З того часу Астрід почала писати одну книгу за ін­шою. За своє життя вона створила понад сорок по­вістей і стільки ж так званих «книжок-малюнків». Це повісті з казковим сюжетом, такі як «Малюк і Карлсон, що живе на даху», «Міо, мій Міо», «Брати Лев'яче Серце», а також реалістичні твори: «Расмус-волоцюга», три повісті про Калле Блюмквіста й інші. Підраховано, якщо весь тираж книг А. Ліндгрен поставити вертикально, то висота його у 175 разів перевищуватиме Ейфелеву вежу.

    Одну за одною письменниця стала отримувати премії та нагороди: орден Посмішки, медаль Нільса Хольгерсона, російську медаль ім. Льва Толстого, чілійську премію ім. Габріели Містраль, шведську премію Сельми Лаґерльоф, шведську Державну премію з лі­тератури...

    А одного дня Ліндгрен дізналася, що її нагородже­но головною відзнакою казкарів – золотою медаллю Ганса Крістіана Андерсена. Це відбулося в Італії, у Флоренції. Над Палаццо-Веккьо, найрозкішнішою архітектурною спорудою країни, сяяло сонце, герольди сурмили у фанфари, Астрід раділа, неначе дитина, і, мабуть, зовсім не зга­дувала той день, коли у Стокгольмі йшов сніг...

 

    Більше про життя та творчість Астрід Ліндгрен дізнавайтеся тут або тут: