Природодослідники, фізики, математики, біологи, хіміки

Краєзнавча розповідь для учнів 7-9 класів

Випуск 6

Черкаси, 2006

 

Черкащина дала світовій та вітчизняній науці десятки видатних природодослідників, фізиків, математиків, хіміків, чиї імена золотими літерами вписані в історію науки України. На жаль, їх імена губляться в перебігу часу.

Тому мета даної краєзнавчої розвідки – назвати ці імена, залучити вас, дорогі читачі, до глибокого вивчення їхніх біографій, досліджень, популяризації їхнього талановитого наукового доробку.

 

Кондратюк Юрій Васильович (1897-1942). 21 червня 1897 р. в Полтаві в сім'ї подружжя Шаргей народився майбутній геній космонавтики – син Олександр. Проте всьому світові він відомий як Юрій Васильович Кондратюк. Мати, Людмила Львівна, померла, коли хлопчикові ледве виповнилося чотири роки. А батько, Гнат Бенедиктович, був "вічним" студентом. Учився в Київському й Петербурзькому університетах, у Вищій школі технічних наук у Німеччині. Він був людиною з великим обдаруванням, але в житті йому не таланило. Коли Олександру виповнилося лише тринадцять років, батько помер. Так і вийшло, що жив і виховувався Олександр у діда з бабою (медичних працівників), людей у Полтаві знаних і шанованих. Хлопець був здібним і цілеспрямованим. У 1916 р. Олександр Шаргей закінчив гімназію зі срібною медаллю й вступив на механічне відділення Петербурзького політехнічного інституту. Звідти юнака призвали на військову службу – на курси прапорщиків при одному з юнкерських училищ. Потім була революція 1917 р. Олександра двічі мобілізовували в білу армію, й двічі він дезиртирував з неї. Під час останньої втечі О. Шаргей залишився без документів, які зосталися в штабі однієї з частин денікінської армії. Коли більшовики міцно стали при владі, О. Шаргей зрозумів, чим загрожує йому минуле. У той час він жив на напівлегальному становищі у близьких людей в містечку Малі Виски (тепер – Кіровоградська обл.) і працював на цукровому заводі. Протягом 1919 – 1921 років О. Шаргей жив і працював у м. Смілі. Мачуха, Олена Петрівна, дуже любила свого пасинка, й намагалася в будь-який спосіб уберегти йому життя. Тому 15 серпня 1921 р., головним чином на її вимогу, Олександр взяв документи померлого однолітка і став Юрієм Васильовичем Кондратюком. Цю таємницю знали лише кілька людей і зберігали її довгі роки.

Після громадянської війни доля закинула його на Північний Кавказ, а потім – у Новосибірськ. Там у 1927-1933 рр. він займався проектуванням елеваторної техніки. З 1933 р. Ю.В. Кондратюк – науковий керівник групи з проектування та будівництва Кримської вітроелектростанції. Напередодні Другої світової війни він працював у Центроенергобуді в Москві. На початку липня 1941 р. Юрій Васильович добровільно вступив до народного ополчення й вирушив на фронт. З лютого 1942 р. звісток про нього немає. Дата, місце його загибелі і поховання й досі не з'ясовані.

Все, що робив Ю. В. Кондратюк, було оригінальним, нестандартним і дуже продуманим в інженерному плані. Але відомими в усьому світі стали його праці саме з теорії ракетно-космічного польоту.

Він досліджував основні проблеми космонавтики, космічних польотів і конструювання міжпланетних кораблів, які виклав у праці "Тим, хто буде читати, щоб будувати" (1918-1919 рр.). У праці "Завоювання міжпланетних просторів" (1929 р.) вивів основне рівняння польоту ракети, розглянув енергетично найвигідніші траєкторії космічних польотів, виклав теорію багатоступінчатих ракет... Розглянув проблеми створення проміжних міжпланетних баз, ідею використання гравітаційного поля небесних тіл для розв'язання цих проблем.

Видатну знахідку Ю.В. Кондратюка – засіб досягнення поверхні космічних тіл, насамперед Місяця і Марса, – було застосовано у проекті "Аполлон", у конструкції американського місячного модуля.

О.Т. Гончар назвав Ю. Кондратюка "генієм в обмотках". За своє життя ця геніальна людина не встигла здобути ні визнання, ні нагород у себе на Батьківщині. Проте, як першому, хто запропонував створити станцію-супутник Місяця і чиєю ідеєю скористались американські вчені при польоті перших астронавтів на Місяць, Юрію Кондратюку на космодромі мису Канаверал вдячні американці спорудили пам'ятник. Можливо, колись прийде час і це буде зроблено і в нас, в Україні. А поки що ім'ям Кондратюка названо трасу, по якій перша людина висадилася на Місяць, і кратер на зворотному боці Місяця.

За матеріалами:

Калиновська Т. "І хоч доказів не добито..." / Т. Калиновська, Т. Клименко // Реабілітовані історією. Черкаська область : у 27 т. Кн. 6. – Сміла, 2008. – С. 274-276.

Кондратюк Юрій Васильович // Українці, що удосконалили світ / уклад. В. П. Товстий. – Харків, 2006. – С. 36-38.

Котов А. Космічна дорога до місяця починалася у Смілі, а завершилася грандіозним американським проектом "Аполлон" : [ до 115 річниці від дня народження Юрія Кондратюка - людини, яка перетворила на реальність фантастичну ідею польотів до далеких планет] / Анатолій Котов // Черкаський край. – 2012. – 3 жовт. – С. 26.

Майстренко М. Таємниця Юрія Кондратюка : цілком можливо, що теоретик польоту на Місяць закінчив свій земний шлях за океаном / М. Майстренко // Акцент. – 2016. – 6 апр. – С. 9.

Мікульонок І. Півжиття під чужим іменем : [доля та внесок у розвиток космічної науки Олександра Шаргея] / Ірина Мікульонок // Країна знань. – 2012. – № 3. – С. 21-25.

Мороз І. Зоряний слід Кондратюка / Ірина Мороз // Колосок. – 2011. – № 12. – С. 34-39.

Смілянський А. Дорогу у космос людству відкрив смілянин : наукові розробки Юрія Кондратюка допомогли американцям першими ступити на місячну поверхню / Анатолій Смілянський // Вечірні Черкаси. – 2010. – 21 жовт. – С. 11.

 

Академік Академії наук УРСР, Заслужений діяч науки і техніки, доктор технічних наук, професор Георгій Федорович Проскура (1876–1958) – видатний учений у галузі гідромашинобудування і аерогідродинаміки. З його ім’ям пов’язане становлення авіації в Україні.

Він був не тільки передовим ученим, а й талановитим інженером. Г.Ф. Проскура належав до числа тих науковців, які не уявляли своєї діяльності без тісного зв’язку з вимогами практики, залишали непорушним правило про необхідність повсякденного контакту науки з виробництвом.

Г.Ф. Проскура народився в містечку Сміла, але все його життя було пов’язане з м. Харків. Саме сюди у 1901 р. він приїхав після закінчення Московського вищого технічного училища з дипломом інженера-механіка й став працювати асистентом кафедри механіки Харківського технологічного інституту (зараз НТУ „ХПІ”).

З 1914 р. ад’юнкт-професора ХТІ Г.Ф. Проскуру було призначено завідувачем гідравлічної лабораторії інституту при кафедрі гідравлічних машин, якою він беззмінно керував протягом 44 років. У 1922 р. у цій лабораторії Г.Ф. Проскура на основі створеної ним теорії пропелерних турбін першим у Радянському Союзі спроектував, побудував і дослідив пропелерний насос, а в 1934 р., поглиблюючи теорію пропелерних машин, вчений створив першу в СРСР гідродинамічну трубу для вивчення ґраток профілів, на якій було проведено низку експериментальних досліджень. У цей же час було оприлюднено одну з найвідоміших монографій Г.Ф. Проскури „Гідродинаміка турбомашин”, де вперше була викладена загальна теорія турбомашинобудування. Крім цього, як вчений широкого профілю і світогляду, академік Проскура приділяв увагу дослідженням у галузі парових і газових турбін. Ці дослідження проводилися під його керівництвом у лабораторії проблем швидкохідних машин і механізмів АН УРСР.

Багато сил та енергії доклав видатний учений до створення та розвитку Харківського авіаційного інституту ім. М.Є. Жуковського. На кафедрі аеродинаміки під його керівництвом здійснювалися дослідження, пов’язані з ультразвуковими компресорами газотурбінних двигунів та їх використанням на літаках.

Георгій Федорович Проскура був не тільки блискучим ученим та інженером, а й талановитим педагогом. За довгі роки роботи у Харківському політехнічному і Харківському авіаційному інститутах він підготував тисячі інженерів, сотні вчених.

Історичний аналіз науково-педагогічної та організаторської діяльності Г.Ф. Проскури в галузі вищої технічної школи має як історичний, так і практичний інтерес.

За матеріалами:

Георгій Федорович Проскура // Українці, що удосконалили світ / уклад. В. П. Товстий. – Харків, 2006. – С. 24-25.

Георгій Федорович Проскура: життєвий та творчий шлях [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/115657/01-Proskura.pdf?sequence=1, вхід вільний (дата звернення: 3.07.2019. – Назва з екрану.

 

Катерина Логвинівна Ющенко – видатний вчений-математик, фахівець у галузі програмного забезпечення комп'ютерів, член-кореспондент НАН України, Разом з В. М. Глушковим вона була у першій ланці засновників Інституту кібернетики НАН України і назавжди пов'язала з ним своє життя.

Катерина Логвинівна Ющенко (Рвачова) народилася 8 грудня 1919 р. у м. Чигирин у родині вчителів. Навчалася в Чигиринській зразковій школі. З дитинства цікавилася математикою, історією, літературою. Після школи поступила до Київського державного університету імені Тараса Шевченка, але в 1937 році, у зв’язку з арештом батьків, була виключена з навчального закладу. Протягом 1938-1942 р. навчалася в Середньо-Азійському університеті в Ташкенті й добровільно пішла працювати запальником на шахту в м. Ангрені, де у воєнний час потрібні були молоді робочі руки. Після звільнення Західної України від нацистів, з вересня 1944 р. працювала вчителькою середньої школи на Житомирщині та у м. Стрий.

Свою наукову діяльність в системі АН УРСР розпочала в серпні 1946 р. у Львівському відділенні Інституту математики під керівництвом академіка Б.В. Гнєденка. Перший цикл її досліджень належить до теорії ймовірностей та математичної статистики. Вона отримала важливі результати, які знайшли застосування у квантовій механіці і в наш час стали класичними.

З 1954 р., у зв'язку з експлуатацією першої в СРСР електронної обчислювальної машини «МЕСМ» і нагальною потребою подальшого розвитку електронно-обчислювальної техніки в країні, К.Л. Ющенко переключилася на обчислювальну математику і розробку алгоритмів, призначених для розв'язання важливих класів народногосподарських задач.

За короткий час К.Л. Ющенко стала одним з провідних фахівців з програмування. Вона – перший в СРСР доктор фізико-математичних наук, якому ця ступінь присвоєна за роботи з програмування. Важливий етап в її науковій діяльності пов'язаний з дослідженнями та розробками в галузі «адресного програмування». Вона запропонувала одну з перших у світовій практиці мов програмування – Адресну мову, конструкції якої увійшли до сучасних мов як класичні структури. Висунуті К.Л. Ющенко на цьому етапі ідеї отримали подальший розвиток у роботах її учнів і сформувалися в окремі напрями теорії та технології програмування, які отримали міжнародне визнання.

Під керівництвом К.Л. Ющенко та за її безпосередньою участю створена низка інструментально-технологічних комплексів. За роботи в цій галузі К.Л. Ющенко присуджені дві Державні премії України та Премія Ради Міністрів СРСР, а теоретичні результати з комп'ютерної алгебри відзначені академічною премією ім. В.М. Глушкова. Україна високо оцінила заслуги К.Л. Ющенко, нагородивши її Орденом княгині Ольги.

К.Л. Ющенко мала 5 авторських свідоцтв, нею розроблено 8 Державних стандартів України. Вона – автор більше як 200 наукових праць, у тому числі 23 монографій та навчальних посібників. Частина з них вийшла двома-трьома виданнями й перекладена за кордоном – в Німеччині, Чехії, Угорщині, Франції, Данії тощо.

Багато сил і енергії віддавала Катерина Логвинівна підготовці наукової зміни. Серед її учнів – 45 кандидатів і 11 докторів наук. Свою дослідницьку та науково-організаційну роботу вона поєднувала з активною громадською роботою в Інституті кібернетики, будучи членом редколегій журналів «Кибернетика и системный анализ» і «Проблемы программирования», членом Наукової ради з проблеми «Кібернетика» НАН України, членом кваліфікаційної ради з присудження вчених ступенів.

За матеріалами:

Бушин М. Катерина Логвинiвна Ющенко / Микола Бушин, Валентин Лазуренко // Бушин М. Черкаський край в особах.1941-2001: Чигиринщина // Микола Бушин, Валентин Лазуренко. – Черкаси, 2003. – С. 177-185.

Бушин М. Основоположник теоретичного програмування в Україні / Микола Бушин, Валентин Лазуренко // Бушин М. Черкаський край в особах. 1941-2001 : Чигиринщина / М. Бушин, В. Лазуренко. – Черкаси, 2003. – С. 179.

Катерина Ющенко // Видатні постаті в історії України XX ст.: короткі біогр. нариси : довід. вид. / В. І. Гусєв (кер. кол. авт.), О. Даниленко, Л. Іваницька та ін. – Київ, 2011. – С. 375-378.

Катерина Ющенко перша створила мову програмування // Голос України. – 2016. – 15 листоп. –- С. 3.

Перевозчикова О. Катерина Ющенко – видатна вчена, математик, кібернетик // Українки в історії. – Київ, 2004. – С.117-119.

Ходаченко В. Катерина Логвинівна Ющенко – творець першої в Європі електронно-обчислювальної машини / В. Ходаченко, Г. Дяченко // Юний краєзнавець Черкащини. Число 1-3 : Пам'ятки архітектури та природи Черкас. Число 2 : Церкви і монастирі Черкащини. Число 3 : Видатні діячі історії та культури Черкащин / під ред. Т. М. Нераденко. – Черкаси, 2011. – С. 266-268.

 

Михайло Ігорович Ващенко-Захарченко (1825-1912) В історії української математичної науки 60-80-ті роки ХІХ століття називають періодом, коли Київський університет утвердився як один з центрів математичної думки. Його наукові традиції розвивалися на ґрунті математичного досвіду в Україні, започаткованого братськими школами й Києво-Могилянською академією. У ті роки в університеті працювали видатні вчені-математики, яскравою постаттю серед них був Михайло Єгорович Ващенко-Захарченко.

Його життєвий шлях почався в селі Маліївка Золотоніського повіту, де він народився 12 листопада 1825 року в сім’ї нащадка запорізького козака Юрія Івановича Захарченка. Середню освіту М. Ващенко здобув у Золотоніському повітовому училищі, потім – у Київській другій гімназії, одержавши за старанність срібну медаль. Далі – математичний відділ філософського факультету Київського університету, де він провчився лише два роки, пізніше поїхав навчатися за кордон.

Михайло Єгорович навчався у Франції в Коледж де Франс, де у 1847-1848 роках слухав лекції Коші, Серре, Ліувілля. Почерпнуті тут ідеї, притаманне цим вчителям прагнення до нового, схильність до логіки в дослідженнях він збереже на все життя. А ще впевниться в тому, що наука не знає кінця у своєму розвитку.

У 1852 році Михайло Єгорович повертається на Батьківщину і складає іспити за весь університетський курс, пізніше, у 1862-1866 роках, учений екзаменувався на магістерський і докторський ступені в Казані. Тоді ж його запрошують викладати в Київському університеті. М.Є. Ващенко-Захарченко проявив себе як талановитий педагог. Він умів відкривати, оберігати й виховувати таланти. Саме тому його наукова школа стала міцною основою тогочасної математичної науки.

Працюючи в Київському університеті, М.Є. Ващенко-Захарченко читав різні математичні курси, в тому числі вищу алгебру, аналітичну геометріу двох та трьох вимірів, теорію визначників, теорію чисел, теорію ймовірностей, варіаційне числення й теорію аналітичних функцій. Він із року в рік удосконалював ці курси, видаючи відповідні друковані рекомендації, написав 12 навчальних посібників, за якими навчалися декілька поколінь студентів.

Окрім цього, Михайло Єгорович захоплювався історією математики.

Своїми працями та педагогічною діяльністю М.Є. Ващенко-Захарченко зробив дуже багато для розвитку математичних наук в Україні. Це була людина величезної ерудиції, рідкісної працездатності, з неймовірною широтою наукових інтересів. Учений залишив по собі наступним поколінням великий скарб – любов до математики, прагнення до нового й упевненість у нескінченності розвитку науки.

За матеріалами:

Боярська-Хоменко А. М.Є. Ващенко-Захарченко та його вплив на розвиток Київської математичної школи [Електронний ресурс].

Михайло Єгорович.Ващенко-Захарченко [Електронний ресурс] // Офіційний портал Золотоніського району].

Відомим математиком у ХХ столітті був Йосип Бенедиктович Погребиський (1906-1972), який народився в місті Умань у родині лікаря. В 1915-1920 роках він навчався в Уманській гімназії. Особливу увагу приділяв іноземним мовам: французькій, німецькій, латині. Захоплювався історією. Навчився грати в шахи і вже в 1918 році переміг найкращого шахіста міста Умань. У 1920-1923 роках вчився в робітничій школі підвищеного типу. 1924-1928 роки – роки навчання на фізико-математичному відділенні Київського інституту народної освіти. Після закінчення інституту Йосип Погребиський навчався в аспірантурі при кафедрі математики, якою керував професор Д.О. Граве. Працював асистентом, а згодом – доцентом у вищих навчальних закладах Києва. З 1935 року життя та діяльність Йосипа Бенедиктовича пов’язана з Інститутом математики Академії наук СРСР. Одночасно він удосконалював свою шахову майстерність: вивчав шахові партії, брав участь у багатьох змаганнях.

Під час німецько-радянської війни Й. Погребиський брав участь у боях за Львів, Сталінград. Після демобілізації в 1945 році повернувся до Інституту математики АН УРСР, а в 1962 році переїхав до Москви. Працював в Інституті історії природознавства і техніки АН СРСР.

Талановитий вчений став не лише доктором фізико-математичних наук, але й майстром спорту СРСР з шахів. До того ж, володіючи десятьма мовами, він переклав ряд книг, присвячених видатним ученим минулого. Його перу належать твори "Остроградський", "Лейбніц", "Від Лагранжа до Ейнштейна" та інші.

За матеріалами:

Погребиський Йосип Бенедиктович [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.wikizero.com/uk/Погребиський_Йосип_Бенедиктович, вхід вільний (дата звернення: 15.07.2019. – Назва з екрану.

Килимник Ю. Між математикою і шахами : уманчанин Йосип Погребиський став справжнім світилом української науки і спорту / Юрій Килимник // Прес-Центр. – 2011. – 21 груд. – С. 26.

 

В селі Матусів Шполянського району в родині економіста народилася доктор фізико-математичних наук, професор Ольга Арсенівна Олійник (1925-2001). Шкільні роки провела в містечку Сміла. На початку німецько-радянської війни, завод, на якому працював її батько, евакуювали в російське місто Перм. Там Ольга закінчила десятирічку (1942) й вступила на фізико-математичний факультет місцевого університету та відвідувала семінар професора Московського університету Софії Яновської. Згодом перебереться до Москви. О.А. Олійник закінчила механіко-математичний факультет Московського університету ім. М. В. Ломоносова, де захистила дисертацію. В 1948-1961 рр.. працювала в Математичному інституті АН СРСР.

Напрямок її наукової діяльності визначився під впливом академіка Івана Петровського – диференціальні рівняння в застосуванні до нестаціонарної фільтрації рідин і газів у пористих середовищах; до розподілу тепла в тілах, які знаходяться в різних фазових станах одночасно – плавлення металу чи танення снігу; до ударних хвиль газової динаміки; до математичної теорії пружності й топології; до руху в'язкої рідини...

В 29 років Ольга Арсінівна стала доктором фізико-математичних наук, знайшла гідне поцінування: найперша премія Чеботарьова (1952) й перший ступінь премії Ломоносова (1964); іноземний член Італійської АН у Палермо (1967) й почесний член Единбурзького королівського товариства Великобританії (1984); іменна медаль Колеж де Франс і медаль першого ступеня Карлова університету Праги.

Автор понад 350 нaукових pобіт.

Підготувалa 56 кaндидaтів і 14 доктоpів нaук.

За матеріалами:

Ольга Олійник [Електронний ресурс] // Жінки й математика : [сайт]. – Режим доступу:http://makoveya1.narod.ru/proektu/kuz/oliynuk.htm, вхід вільний (дата звернення: 11.07.2019. – Назва з екрану.

 

Життєвий і творчий шлях видатного українського математика і педаго­га, доктора фізико-математичних наук, Ніни Опанасівни Вірченко – це дорога «через терни до зірок».

Народилася вона 5 травня 1930 р. у селі Завадівка Корсунь-Шевченківського району. Батько Ніни був агрономом, а мати – медичною сестрою. Радянська влада засудила Опанаса Вірченка, колиш­нього старшину в армії Української народної республіки, до страти. Але дружина з його товаришем улаштували йому втечу. А далі тривало що­денне життя – «під обухом сокири». Родина змушена була часто змінювати місце проживання.

Дев’ятий клас середньої школи Ніна Вірченко закінчила в містечку Червоному, що на Житомирщині, а десятий – у Житомирі і восени 1946 р. стала студенткою механіко-математичного факультету Київського університету.

Любов до математики в Ніни Вірченко проявлялася ще в дитинстві. У школі математика й фізика давались їй легко, та й на вчителів дівчинці щастило.

І ось розмірковування Ніни – і про ОУН-УПА, і про потребу української державності, – висловлені нею у листах до найближчої по­други, стали відомими кадебістам. Її заарештували в червні 1948 року. Сценарій був типовим: одиночна камера – слідство на Володимирській – Лук’янівська тюрма. Вирок було оголошено 8 січня 1949 року: десять років спецтаборів за «зраду Батьківщини й участь в українсько-націоналістичній банді».

Тайшетські спецтабори, лісоповал, каменоломні, лікарня, 40-градусні морози, втрати друзів…

Після смерті Сталіна через шість років ув’язнення, Ніну Вірченко ам­ністували – як «малолітку». Повернувшись в Україну, вона викладає мате­матику і фізику в школах Житомирської та Київської областей, продовжує навчання в Київському університеті, а після його закінчення вступає до аспірантури.. Захистила кандидатську, а через кілька років – і докторську дисертації в Київському політехнічному інституті. З 1990 року – професор кафедри вищої математики Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського».

За незалежної України Ніна Вірченко з головою поринає у світ математики і в бурхливий вир науково-організаційної та громадської діяльності. Вона має високий авторитет у математичному світі. Коло наукових інтересів – теорія узагальнених аналітичних функцій, теорія змішаних крайових задач, сингулярні рівняння з частинними похідними, інтегральні рівняння, спеціальні функції та інтегральні перетворення, історія та методика математики.

Ніна Вірченко – автор понад 350 наукових і науково-методичних праць.

Але особливо визначною є її діяль­ність з увіковічення пам’яті Михайла Кравчука (1892–1942) – найвизнач­нішого українського математика ХХ сторіччя, ученого світового рівня, який був репресований у 1938 р. і загинув на Колимі.

Має багато вітчизняних та міжнародних нагород.

За матеріалами:

Вірченко Ніна Опанасівна [Електронний ресурс] // Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського» : [сайт]. – Режим доступу: https://kpi.ua/virchenko-foto, вхід вільний (дата звернення: 15.07.2019. – Назва з екрану.

Кравець Р. «Моє життя – Україна і математика» [Електронний ресурс] / Ростислав Кравець // Міжнародний конкурс учнівської та студентської молоді «Мій рідний край»[сайт]. – Режим доступу: http://mij-kraj.com.ua/vidatni-zhinki-Ukrajini/moie-zhyttia-ukraina-i-matematyka, вхід вільний (дата звернення: 11.07.2019. – Назва з екрану.

Орел М. Ніна Вірченко, її любов – Україна і математика / Майя Орел // Українки в історії. – Київ, 2004. – С. 279-282.

 

Значний вклад у розвиток української та польської математики, логіки вніс професор Іван Владиславович Слешинський. Він народився 29 червня 1854 р. в польській родині в с. Лисянка. З 1864 р. навчався в кишинівській гімназії, а з 5-го класу – в Рішельєвській гімназії Одеси.

В 1871-1875 роках вчився на математичному відділен­ні фізико-математичного факультету Новоросійського університету, де був учнем відомого математика Є.Ф. Сабініна. Після складання магістерського іспиту І.В. Слешинський почав викладати математику в київських і одеських середніх учбових закла­дах. В 1881-1882 роках удосконалював свої знання в Берліні у всесвітньовідомих математиків К. Вейєрштрасса, Л. Кронекера, Е. Куммера, Г. Е. Брунса.

Повернувшись до Одеси, І.В. Слешинський 25 років викладав вищу алгебру в Новоросійському уні­верситеті.

В 1909 р. І.В. Слешинського, на його прохання, звільнили з університету. Через два роки він переїхав до Кракова, де став заслуженим професором філо­софського факультету Ягеллонського університету, а з 1919 р. – орди­нарним професором математики й логіки. Тут були видані його двотомна “Те­ория доказательств”, до якої ввійшов курс університетських лекцій і в якій знайшли відображення деякі його праці одеського періоду з питань ос­нов математики, і “Теория определителей” – найбільш важливі його роботи. І.В. Слешинський вів постійну переписку з одеськими матема­тиками, зі своїми учнями і колегами.

Помер Іван Владиславович 9 березня 1931 р. в Кракові, де й похований.

За матеріалами:

Тахтарова Я. Слешинський Іван Владиславович [Електронний ресурс] / Я. С. Тахтарова. – Режим доступу: http://fs.onu.edu.ua/clients/client11/web11/litopis/Sleshinskiy.pdf, вхід вільний (дата звернення: 8.07.2019. – Назва з екрану.

Щербатюк В. Творці слави // Щербатюк В. Історія регіонів України: Лисянщина. –К., 2002. – С.286- 308.

Рикун Н. Слешинкий Иван Владиславович [Електронний ресурс] / Нина Рикун // Они оставили след в истории Одессы: одесский биографический справочник : [сайт.].

 

Видатний вчений-математик, академік зі світовим іменем Володимир Логвинович Рвачов народився 21 жовтня 1926 року в місті Чигирин.

Його батька, вчителя історії й географії, в 1937 році звинуватили в українському націоналізмі й засудили на 10 років, хоча родом він був із-під Москви й українською розмовляв з акцентом. Мати намагалася довести невинуватість чоловка, проте й сама опинилася за ґратами.

Та все ж всі п’ятеро дітей Рвачових стали математиками, причому двоє з них – академіками світового значення.

В 1952 році Володимир Рвачов закінчив фізико-математичний факультет Львівського університету.

Працював в інститутах Бердянська та Харкова.

Праці Рвачова стосуються механіки, математичної фізики та обчислювальної математики.

Наукові результати В.Л. Рвачова відображені в більше ніж 400 наукових роботах і 17 монографіях.

Помер В.Л. Рвачов 26 квітня 2005 року.

За матеріалами:

Бушин М. Рвачов Володимир Логвинович / М. Бушин, В. Лазуренко // Бушин М. Черкаський край в особах.1941-2001: Чигиринщина / М. Бушин, В. Лазуренко. – Черкаси, 2003. – С. 167-171.

Рвачов Володимир Логвинович [Електронний ресурс] // Харківський національний університет радіоелектроніки : [сайт]. – Режим доступу: https://nure.ua/branch/rvachov-volodimir-logvinovich, вхід вільний (дата звернення: 8.07.2019. – Назва з екрану.

 

Засновником української наукової школи з фізики й техніки лінійних прискорювачів та плазмової електроніки по праву вважають Якова Борисовича Файнберга (1918-2005). Родом він із Золотоноші. Закінчив фізико-математичний факультет Харківського державного університету. Предмет його наукових пошуків – електроядерна фізика. В Харківському фізико-технічному інституті АН УРСР під його керівництвом розроблена теорія високоенергетичних лінійних прискорювачів.

Я.Б. Файнберг сприяв новому витку активізації теоретичних досліджень у фізиці плазми. В 1979 році його обрано академіком АН УРСР. Наш земляк – автор і співавтор більше двохсот наукових праць, які завоювали широке визнання в науковому світі.

За матеріалами:

Яків Борисович Файнберг [Електронний ресурс] // Офіційний портал Золотоніського району]

Я. Б. Файнберг – выдающийся физик нашего времени [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://vant.kipt.kharkov.ua/ARTICLE/VANT_2018_4/article_2018_4_307r.pdf, вхід вільний (дата звернення: 16.07.2019. – Назва з екрану.

 

Валентин Тихоновичем Черепін – талановитий український фізик, матеріалознавець, член-кореспондент АН УРСР.

Він народився 9 липня 1930 у Черкасах. Закінчив Київський політехнічний інститут у 1953 році. З 1964 працює в Інституті металофізики Націпнальної академії наук України. В. Черепін – засновник української мас-спектрометричної школи, багаторічний голова Українського вакуумного й Українського мас-спектрометричного товариств. Вчений дослідив фазові перетворення у сталях і сплавах, фізичні властивості металів, фізику поверхні матеріалів. Разом з колегами В.Т. Черепін створив прилади, які ґрунтуються на взаємодії атомних частин з поверхнею твердого тіла, для пошарового фізико-хімічного аналізу поверхневих зрізів конструкційних матеріалів і матеріалів для електронної техніки. Дослідник запропонував також нові недефіцитні металеві сплави для мікроелектроніки і типові технології одержання плівкових елементів мікросхем. Він вклав багато сил і енергії в розвиток фізичного приладобудування. Валентин Тихонович – автор 13 монографій і понад 300 наукових робіт, 45 патентів і авторських свідоцтв.

Його роботи отримали визнання в міжнародному мас-спектрометричному співтоваристві, він постійний член оргкомітету міжнародних конференцій по вторинноіонній мас-спектрометрії.

За матеріалами:

Черепін Валентин Тихонович [Електронний ресурс] // Національна академія наук : [сайт]. – Режим доступу : http://www.nas.gov.ua/UA/PersonalSite/Pages/Biography.aspx?PersonID=0000014593, вхід вільний (дата звернення: 8.07.2019. – Назва з екрану.

Черепін Валентин Тихонович [Електронний ресурс] // Who-is-who : [сайт]. – Режим доступу : https://who-is-who.ua/main/page/nauka/188/127, вхід вільний (дата звернення: 8.07.2019. – Назва з екрану.

 

Петро Григорович Борзяк (1903-2000) – наш земляк, родом із села Пищики Чорнобаївського району. Після закінчення школи навчався на кафедрі фізики Київського інституту народної освіти (зараз – кафедра фізичної електроніки радіофізичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка). Захистив докторську дисертацію в 1954 р., мав учене звання професора, почесне звання «Заслужений діяч науки і техніки УРСР» (1978), був ученим секретарем і членом редколегії «Українського фізичного журналу».

Його наукові дослідження пов'язані з вакуумною, напівпровідниковою й тонкоплівковою електронікою.

Під його науковим керівництвом захищено 5 докторських і 7 кандидатських дисертацій.

Він є співавтором багатьох наукових праць, у тому числі трьох монографій.

За матерілами:

Борзяк Петро Григорович [Електронний ресурс] // Кафедра фізичної електроніки факультету радіофізики, електроніки та комп’ютерних систем Київського національного університету імені Тараса Шевченка : [сайт] . – Режим доступу : http://phys-el.univ.kiev.ua/personsAZh.html, вхід вільний (дата звернення: 11.07.2019. – Назва з екрану.

Борзяк Петро Григорович [Електронний ресурс] // Національна академія наук : [сайт]. – Режим доступу : http://www.nas.gov.ua/UA/PersonalSite/Pages/Biography.aspx?PersonID=0000001232 , вхід вільний (дата звернення: 11.07.2019. – Назва з екрану.

Шендеровський В. Явище холодної електронної емісії / В. Шендеровський // Країна знань. – 2008. – № 8. – С. 27-29.

 

Усе своє життя присвятив науці Анатолій Терентійович Пилипенко (1914-1993) – академік НАН України, доктор хімічних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, лауреат Державної премії України, відомий учений у галузі аналітичної хімії та хімії комплексних сполук.

Роботи А. Пилипенка та очолюваної ним школи хіміків-аналітиків сприяли тому, що Україна посіла одне з провідних місць у галузі спектрофотометричних, люмінесцентних та інших методів аналізу.

У колі постійних інтересів Анатолія Терентійовича знаходилися проблеми захисту водного басейну України від забруднення техногенними відходами. Учений займався такими важливими проблемами, як створення замкнутих циклів водопостачання в промисловості, розробка технології комплексної переробки шахтних вод.

Анатолій Терентійович Пилипенко народився 3 травня 1914 р. в с. Шевченкове (колишня Кирилівка) Звенигородського району в селянській родині. Після навчання у школі 1931 р. вступив на хімічний факультет Київського політехнічного інституту, успішно закінчив його і 1936 р. почав навчатися в аспірантурі на кафедрі аналітичної хімії. І вже через три роки йому було присуджено учений ступінь кандидата хімічних наук.

З 1939 року вчений працював у Київському технологічному інституті силікатів. Його наукова діяльність перервалася через хворобу, а в 1944 р. він добровольцем пішов на фронт.

Свою наукову діяльність у післявоєнні роки Анатолій Терентійович продовжив на кафедрі аналітичної хімії Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка, керівником якої був академік А. Бабко – талановитий учений, який створив в Україні велику школу хіміків-аналітиків. Захистивши у 1960 р. докторську дисертацію, А.Т. Пилипенко став професором цієї кафедри.

У 1968 р. учений очолив відділ теоретичної хімії в Інституті загальної та неорганічної хімії АН УРСР, а в наступному році його було обрано членом-кореспондентом АН УРСР.

З 1976 р. А. Пилипенко – директор Інституту колоїдної хімії та хімії води ім. А. Уманського АН УРСР та завідувач відділу аналітичної хімії інституту. У цьому ж році він став академіком АН УРСР.

А.Т. Пилипенко віддав багато сил та енергії науковій та науково-організаційній роботі в галузі охорони та раціонального використання водних ресурсів. До кінця життя він керував виконанням аналітичної частини державних програм «Чиста вода» та «Питна вода», брав активну участь у ліквідації наслідків Чорнобильської трагедії, багато разів бував у Прип’яті, вирішував нагальні питання, пов’язані з очисткою води.

У творчому доробку А.Т. Пилипенка – більше 1000 робіт. Він автор та співавтор 19 монографій, підручників, довідників. Під керівництвом ученого були успішно захищені 69 кандидатських та 5 докторських дисертацій. Його учні працюють у багатьох установах нашої країни та за її межами. Завдяки зусиллям професора А. Пилипенка у 1979 р. створено журнал «Хімія та технологія води». Також він був членом редколегій інших наукових журналів, за його підручниками навчалося і продовжує навчатися не одне покоління студентів хімічного та біохімічного факультетів.

За матеріалами:

Видатні вчені [Електронний ресурс] // Інститут колоїдної хімії та хімії води ім. А.В. Думанського НАН України [сайт]. – Режим доступу: http://iccwc.org.ua/about-the-institute/history/outstanding-scientists.html, вхід вільний (дата звернення: 3.07.2019. – Назва з екрану.

Про академіка Анатолія Терентійовича Пилипенка [Електронний ресурс] // Київська конференція з аналітичної хімії. Сучасні тенденції аналізу : [сайт]. – Режим доступу: http://kcacmt.univ.kiev.ua/pro-akademika-anatoliya-terentiyovicha-pilipenka, вхід вільний (дата звернення: 3.07.2019. – Назва з екрану.

 

Костянтин Борисович Яцимирський – видатний вітчизняний учений у галузі фізико-неорганічної, аналітичної і біонеорганічної хімії, академік НАН України, лауреат Державної премії України, премії АН СРСР ім. Л.О. Чугаєва та премії НАН України ім. Л.В. Писаржевського, нагороджений Золотою медаллю ім. Я. Гейровського Чехословацької АН... Він є автором понад 1000 наукових праць, у тому числі - 24 монографій і підручників. К.Б. Яцимирський – засновник і голова вітчизняної школи з фізико-неорганічної хімії, серед його учнів - 16 докторів і 55 кандидатів наук .

Костянтин Яцимирський народився 4 квітня 1916 року в с. Пологи Тепликського району Вінницької області в родині вчителя. У 1931 р., закінчивши семирічну школу в м. Черкаси, він вступив до Черкаського лісового технікуму, а потім перевівся до Чугуєво-Бабчанського лісового технікуму. Після закінчення навчання К. Яцимирського призначили помічником лісничого в Малинівське лісництво під Чугуєвом. Він любив займатися лісовими справами, але не адміністративними та фінансовими. А згодом Костянтин Яцимирський зрозумів, що йому треба обирати іншу стежку, пов’язану з викладацькою або науково-дослідницькою роботою. Після листування зі своїми колегами в Ташкенті – вихідцями з України, К. Яцимирський переїхав до Узбекистану займатись гірським лісоводством. Він потрапив у дружний колектив, але робота не зовсім відповідала його нетерплячому характеру. Костянтин знову згадав про хімію, якою він так захоплювався ще в школі. У 1936 р. К.Б. Яцимирський вступив до Середньо- Азійського державного університету (м. Ташкент) на хімічний факультет. Навчався він на «відмінно». Уже на другому курсі займався науково-дослідницькою роботою на кафедрі органічної хімії, а на третьому – захопився оригінальною теорією кислот відомого хіміка М. Усановича. Одержані дані він узагальнив у своїй дипломній роботі, а пізніше – використав у кандидатській дисертації, яку захистив у 1941 р.

У роки війни К. Яцимирський служив викладачем військово-хімічної справи в Подольському піхотному училищі в м. Іванові. Навіть у цей важкий час учений продовжував наукову роботу. Ним були здійснені теоретичні дослідження в галузі термодинаміки гідратації іонів та енергії ґратки комплексних солей, які стали в майбутньому фундаментом для введення в хімію поняття про тер-мохімічні радіуси, розраховані К.Б. Яцимирським.

З 1945 по 1961 рр. наукова і педагогічна діяльність К.Б. Яцимирського була пов’язана з Івановським хіміко-технологічним інститутом, де він пройшов шлях від асистента до заступника директора. К.Б. Яцимирський виконував піонерські дослідження в перспективній, але практично не вивченій на той час галузі фізико-неорганічної хімії – термохімії комплексних сполук.

У 1951 р. учений побував на всесоюзній конференції у Києві і відчув непереможне бажання повернутися на рідну землю. У 1961 р. К.Б. Яцимирського було обрано членом-кореспондентом АН УРСР, а через рік він переїхав до Києва, де працював завідувачем відділу хімії комплексних сполук Інституту загальної та неорганічної хімії АН УРСР. З 1964 р. Костянтина Борисовича було обрано академіком АН УРСР. З 1969 по 1982 рр. професор К. Яцимирський очолював Інститут фізичної хімії ім. Л.В. Писаржевського АН УРСР, продовжував наукову роботу. Він сформулював основні положення, завдання фізико-неорганічної хімії, проводив фундаментальні дослідження. У 70-х роках учений розпочав дослідження в галузі біонеорганічної хімії – науки про біологічні функції металів, будову та функції активних центрів металовмісних природних молекул.

Наукові праці К. Б. Яцимирського відомі далеко за межами України. Він є засновником і визначним лідером вітчизняної школи фізико-неорганічної хімії.

За матеріалами:

Корифей наукового пошуку : до 100-річчя від дня народження К. Б. Яцимирського (1916-2005) // Календар знамен. і пам'ят. дат. – Київ, 2016. – № 2, 2016. – С. 26-35. –Бібліогр.: с. 31-35.

100 років від дня народження академіка НАН України Костянтина Борисовича Яцимирського [Електронний ресурс] // Національна академія наук України : [сайт]. – Режим доступу: http://www.nas.gov.ua/UA/Messages/news/Pages/View.aspx?MessageID=2152, вхід вільний (дата звернення: 8.07.2019. – Назва з екрану.

 

Олексій Миколайович Бах – один із українців, чий талант та наукові досягнення відомі далеко за межами України.

Майбутній відомий біохімік народився в містечку Золотоноша 17 березня 1857 року. Згодом родина переїхала в м. Бориспіль.Навчався хлопчик у другій Київській класичній гімназії. Знання давалися легко, особливо давні (латинська і грецька), й сучасні (французька і німецька) мови та основи природознавчих наук.

У 1875 році Олексій Бах закінчив гімназію і вступив на відділення природничих наук фізико-математичного факультету Київського університету ім. святого Володимира. Все більше його захоплювала хімія, особливо ж ті її напрямки, які згодом склали предмет біохімії. Він любив ставити досліди, вивчав процеси окислення, бродіння, хімії вуглеводів. Зацікавився політикою. В кімнаті у Бахуні (так звали його друзі) постійно сперечалися про шляхи розвитку рідної країни і долі людства.

Коли Олексію виповнився 21 рік, він опинився на чолі політичної акції, через що був виключений з університету і засуджений до заслання в північних губерніях Російської імперії. Під час заслання юнак захворів на туберкульоз. Повернутися назад до Києва він зміг лише в 1882 році. Відновився в університеті і ... відновив революційно-політичну діяльність. Став членом партії «Народна воля». Вже через рік, в 1883, був змушений перейти на нелегальне становище, у якому перебував більше двох років.

Боячись арешту у березні 1885 року за підробленим паспортом на ім’я Протасевича він виїхав за кордан. Жив у Парижі. Щоб не померти з голоду, завідував емігрантською бібілотекою, переклав декілька науко­вих статей з хімії для французького журналу «Монітер сіентифік» («Науковий вісник»). Роботи Олексія були високо оцінені, і він став постійним переклада­чем для журналу. Поступово його наукові інтереси стали переважати над політичними. В 1890 р. він знайо­миться з відомим тоді французьким науковцем Полем Шюценберже, який за­просив талановитого емігранта на роботу в Коллеж де Франс (заснований в Па­рижі ще в 1530 р.) – визнаний центр вільної наукової творчості. Анрі Ампер, Марселен Бертло, Фредерік-Жоліо-Кюрі, Клод Бернар – це лише декілька відо­мих вчених, що працювали в Коллежі де Франс. Тут, майже після десятилітньої перерви у науковій діяльності, він виконав і опублікував свою першу наукову роботу про механізм розкладу вуглекислоти під дією сонячних променів.

З 1894 р. Бах працював у Женеві, де облаштував власну лаборатрію, в якій проводив численні експерименти з ферментами. Результати його досліджень друкувалися в міжнародних наукових виданнях, таких як «Монітер Саентифік», «Берлінський біохімічний журнал», «Доповіді Паризької акадеії наук». «Архів Женевського товариства фізичних і природничих наук».

В 1916 р. О М. Бах став головою Женевського товариства фізичних і природничих наук і отримав почесний ступінь доктора honoris causa Лозанського університету.

Вже повернувшись в СРСР, Бах почав працювати з ферментами і темою біологічного каталізу. На основі проведених ним дослідів було зроблено багато практичних пропозицій щодо використання ферментів в різних галузях харчової промисловості. О.М. Бах став засновником нової науки – технічної біохмії.

В кінці 1920 року за ініціативою О.М. Баха було створено Біохімічний інститут з медичним нахилом, а в 1936 році – перший всесоюзний журнал «Біохімія».

У січні 1929 р. О. М. Баха було обрано академіком АН СРСР. За своє життя він мав багато нагород за видатні заслуги в галузі біохімії.

На вимогу лікарів навесні 1888 року Олексій Миколайович поїхав підлікувати легені у Швейцарію, де і познайомився з лікарем-педіатром Олександрою Червен-Водалі, яка стала його дружиною. Їхнє подружнє життя було довгим і щасли­вим – вони одружилися в 1890 році і прожили разом 56 років. Вони виростили трьох дочок – Лідію, Наталію та Ірину.

О. М. Бах прожив 90 років і помер у Москві 13 травня 1946 року.

Наш земляк вніс вагомий внесок у розвиток біохімічних наук, його відкриття сприяли розвитку харчової промисловості.

За матеріалами:

Бах Алексей Николаевич // Энциклопедический словарь юного химика / сост. В. А. Крицман. – 2-е изд. испр. – М., 1990. – С. 43.

Волков В. Бах Алексей Николаевич // Волков В. Выдающиеся химики мира : биогр. справочник / В. Волков, Е. Вонский, Г. Кузнецова. – М.,1991. – С. 34-35.

Строкань А. Внесок академіка Олексія Баха в розвиток вітчизняної науки [Електронний ресурс] / А.Строкань, І. Осипенкова, О. Чепурна – Режим доступу http://visnyk.chdtu.edu.ua/files/9_25/16.pdf, вхід вільний (дата звернення: 8.07.2019. – Назва з екрану.

Трокоз В. Олексій Миколайович Бах – видатний український біохімік [Електронний ресурс] / В. Трокоз // Національний університет біоресурсів і природокористування України : [сайт]. – Режим доступу: https://nubip.edu.ua/node/58149, вхід вільний (дата звернення: 8.07.2019. – Назва з екрану.

 

Яскравим представником української фізичної науки був Іван Михайлович Шелудько. Він народився 1900 року у селі Павлівщина Драбівського району. В двадцятих роках минулого століття він завідував Драбівською семирічною трудовою школою. Після закінчення Київського політехнічного інституту й захисту там кандидатської дисертації працював над питаннями використання генераторного газу (з торфу, бурого вугілля) як палива, а також застосування природного газу в побуті.

Від 1926 року – редактор технічного відділу та голова електротехнічної секції Інституту української наукової мови ВУАН.

На початку 1930-х pp. працював у словниковому відділі Інституту мовознавства ВУАН. Був укладачем та співукладачем низки термінологічних словників: «Практичний словник виробничої термінології», «Словник гірничої термінології», «Російсько-український електротехнічний словник» тощо. Іван Михайлович не лише їх упорядковував, а й був автором передмов, автором фахових неонімів.

Іван Михайлович опублікував 42 наукові праці, серед них 14 підручників і посібників для технічних вузов.

Його підручник "Загальна технологія" (у співавторстві з академіком І. Швецем) перекладений на англійську, французьку мови. А ще з його ім’ям пов’язана ціла низка термінологічних словників, як суто авторських, так і колективних, що виходили під егідою Інституту української наукової мови.

Іван Михайлович не лише упорядковував фахові словники, а був автором передмов до них, автором фахових неонімів.

За матеріалами:

Бушин М. Шелудько Іван Михайлович / М. Бушин, А. Лисенко // Бушин М. Черкаський край в особах.1941-2001: Драбівщина / М. Бушин, А. Лисенко. – Черкаси, 2003. – С. 184.

Кочан І. Словники Івана Шелудька: погляд з ХХІ століття [Електронний ресурс] / Ірина Кочан.

 

Доктор технічних наук, професор Алла Григорівна Бондар народилась у 1921 р. у с. Цибулеве, Монастирищенського району Черкаської області у родині службовців. 1938 р. закінчила Київську середню школу N1, і в цьому ж році вступила до Київського індустріального інституту (так тоді називався Київський політехнічний інститут) на факультет хімічного машинобудування. У 1941 р. А.Г. Бондар разом з інститутом евакуювалась до Ташкенту, де була зарахована студенткою Середньоазіатського індустріального інституту на механічний факультет.

В 1943-1945 роках була в діючій армії. Після закінчення Другої світової війни Алла Григорівна продовжила навчання в Київському політехнічному інституті. Після його закінчення залишилася в інституті, захистила дисертацію й стала працювати викладачем. Стояла у джерел створення кафедри кібернетики хіміко-технологічних процесів Київського політехнічного інституту, і довгі роки була її завідувачем.

Творча наукова спадщина доктора технічних наук, професора Бондар Алли Григорівни складає близько 150 наукових праць. Серед них – монографії, наукові статті, учбові посібники й підручники для вузів. Плідні ідеї Алли Григорівни, її починання продовжують і розвивають її учні та послідовники.

За матерілами:

Бондар Алла Григорівна – фундаторка кафедри кібернетики ХТП [Електронний ресурс] // Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського» : [сайт]. – Режим доступу: https://kpi.ua/bondar-about, вхід вільний (дата звернення: 11.07.2019. – Назва з екрану.

Бондар Алла Григорівна – фундаторка кафедри кібернетики КХТП [Електронний ресурс] // Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського» : хіміко-технологічний факультет : кафедра кібернетики хіміко-технологічних процесів : [сайт].

 

Людиною універсальних знань з природознавства, за свідченням сучасників був Іван Криницький. Народився вчений у Звенигородці 2 липня 1797 року. Закінчив Уманську гімназію, філософський факультет Віденського університету, де пізніше він викладав курс сільського господарства. Немає жодного розділу природничих наук, де б він не сказав своє вагоме слово. Перед усім, як фауніст: відкрив невідомі на той час види птахів, плазунів та земноводних – усього понад 70 різновидів. Крім цього вчений глибоко досліджував природу Прибалтики, викладав мінералогію в Харківському університеті. Очолюючи зоологічний та мінералогічний кабінети, професор І. Криницький зібрав унікальні колекції, докладно описав 7000 зразків мінералів, ім'ям Криницького названо один з видів птахів, кілька видів тварин, гірських порід, мінералів.

За матеріалами:

Хоменко В. Криницький Іван Андрійович / Володимир Хоменко // Хоменко В. Звенигородщина : словник-довід. / Володимир Хоменко. – Черкаси, 2008. – С. 70.

 

Визначним українським ґрунтознавцем був Олексій Никанорович Соколовський, який народився 14 березня 1884 р. у с. Велика Буримка Золотоніського повіту в родині священика. У 1902 р. закін­чив Полтавську гімназію і вступив на природниче відділення фізико-математичного факультету університе­ту Св. Володимира в Києві. У 1908 р. Олексій Никанорович одержав диплом 1-го ступеня за фахом «гео­лог» і поступив на навчання до Московського сільськогос­подарського інституту.

Наукову діяльність Олексій Никанорович починав у лабораторіях В.Р. Вільямса і Д.М. Прянишникова. У пері­од 1910-1924 рр. О.Н. Соколовський навчався в аспі­рантурі, а згодом працював викладачем кафедри ґрунтознавства Московського сіль­ськогосподарського інституту. У 1922 р. був обраний профе­сором і завідувачем кафедри ґрунтознавства Московського межевого інституту, де читав курс «Ґрунтознавство і бонітування ґрунтів».

У 1924 р. О.Н. Соколовський переїхав до Харкова з метою органі­зації науково-дослідної кафедри ґрунтознавства при Харківському сільськогосподарському інсти­туті. У 1931 р. на основі кафедри був утворений Український інститут ґрун­тознавства, який очолив О.Н. Соколовський.

У травні 1931 р. було відкрито Всеукраїнську академію сільськогосподар­ських наук – родоначаль­ницю Національної академії аграрних наук України, її Президентом було обра­но Олексія Никаноровича Соколовського.

Незважаючи на відносно короткий період існуван­ня (1931–1935), академія на чолі з О.Н. Соколовським зробила істотний внесок у світову й вітчизняну сіль­ськогосподарську науку та освіту і заклала науково-організаційні й концепту­альні основи Української академії аграрних наук (нині НААН).

О.Н. Соколовський є од­ним із засновників сучас­ного агрономічного ґрун­тознавства. З його ініціативи в 1956 р. організовано Український науково-дослід­ний інститут ґрунтознавства (нині Національний науко­вий центр «Інститут ґрун­тознавства та агрохімії імені О.Н. Соколовського»).

Багато років О.Н. Соколовський віддав вищій шко­лі. За його підручником «Сільськогосподарське ґрунто­знавство» навчалися й продовжують навчатися покоління ґрунто­знавців і агрохіміків.

О.Н. Соколовський створив наукову школу ґрунто­знавців, що надалі одержала назву Харківської. Серед його найвідоміших учнів – В.Д. Кисіль, Г.С. Гринь, Н.Б. Вернандер, М.К. Крупський, О.М. Можейко та інші.

Наукові ідеї О.Н. Соколовського знайшли своє продовження в напрацюваннях колективу інституту ґрунтознавства та агрохімії, що носить його ім’я. Вони були розвинені його послі­довниками, які створили свої наукові школи, сфор­мували наукові концепції розвитку агрономічного ґрунтознавства в Україні.

За матеріалами:

Заришняк А.С. До 135-річчя від дня народження О. Н. Соколовського [Електронний ресурс] / А. С. Заришняк, С. А. Балюк, В. В. Шимель та ін. – Режим доступу: http://agrovisnyk.com/pdf/ua_2019_04_13.pdf, вхід вільний (дата звернення: 9.07.2019. – Назва з екрану.

Носко Б. До 125-річчя від дня народження засновника сучасного колоїдного і агрономічного грунтознавства академіка О. Н. Соколовського [Електронний ресурс] / Б. С. Носко, М. Новосад. – Режим доступу: http://base.dnsgb.com.ua/files/journal/Agrohimia-i-gruntoznavstvo/Agr-i-grunt-2009_70/pdf/2009_70AiG_7-12.pdf, вхід вільний (дата звернення: 8.07.2019. – Назва з екрану.

Приліпко М. Двобій з безглуздям : [О. Н. Соколовський] / Марія Приліпко // Реабілітовані історією : Черкаська область : У 27 т. Кн. 7. – Черкаси, 2010. – С. 426-430.

 

Петро Антипович Власюк – засновник загальновизнаної школи агрохіміків, фізіологів рослин і ґрунтознавців.

Він народився в селянській родині 3 лютого 1905 року в с. Чемериське Звенигородського району. Навчався в Лисянській початковій школі, згодом – в Уманському сільськогосподарському технікумі (1921-1923 рр.). В 1926 р. закінчив рільничий факультет Уманського сільськогосподарського інституту, отримавши кваліфікацію агронома-агрохіміка.

В 1926-1931 рр. працював там лаборантом, асистентом та доцентом, і під керівництвом О.І. Душечкіна формував науково-навчальну базу для створення в 1928 р. кафедри агрохімії та ґрунтознавства. У 1928-1930 р. навчався без відриву від виробництва на факультеті землеробства з секції рільництва у Ленінградському сільськогосподарському інституті.

В 1931 р. Петру Антиповичу присвоєно звання професора зі спеціальності ґрунтознавство та агрохімія. Тоді ж він очолив кафедру агрохімії і ґрунтознавства Уманського сільськогосподарського інституту, поєднуючи викладацьку роботу з практичною в агрохімічній лабораторії і секторі хімізації Всесоюзного науково-дослідного інституту цукрової промисловості.

В роки німецько-радянської війни, в зв’язку з евакуацією АН УРСР, переїхав до Уфи і сконцентрував дослідження на проблемах сільського господарства Башкирії та Південного Уралу.

Після війни Петро Антипович обіймав багато керівних посад у галузі агрогрунтознавства. Став фундатором створення Інституту фізіології рослин АН УРСР.

Ціла низка наукових досліджень П. Власюка і його співробітників була присвячена вивченню механізмів дії макро- й мікроелементів на ріст, розвиток та продуктивність сільськогосподарських культур.

Академік П. Власюк представляв досягнення вітчизняної науки на багатьох міжнародних галузевих конференціях і симпозіумах. Самостійно і в співавторстві він опублікував понад 1500 наукових праць, серед яких 40 монографій, книжок, брошур, навчальних та методичних посібників, п’ять авторських свідоцтв на винаходи тощо. Чудовий організатор науки і блискучий педагог, П. Власюк підготував і виховав цілу плеяду обдарованих науковців, серед яких – 27 докторів та 140 кандидатів наук.

Петра Антиповича глибоко шанували не тільки за його фундаментальні знання, а й за рідкісну людяність, доброзичливість, тонкий гумор, постійну готовність поділитися своїми знаннями, ідеями та досвідом з кожним, хто звертався до нього за порадою чи допомогою.

Помер П. Власюк 18 березня 1980 року на 76-му році життя. Похований на Байковому цвинтарі міста Києва. Він заслужив велику повагу і шану за життя, добру й довгу пам’ять учнів та послідовників.

За матеріалами:

Лазоренко Ю. Життєвий і творчий шлях академіка В.А. Власюка (1905-1980 рр.) [Електронний ресурс] / Юлія Лазоренко. – Режим доступу: http://inb.dnsgb.com.ua/2009-3/09lazorenko.pdf, вхід вільний (дата звернення: 8.07.2019. – Назва з екрану.

Петро Антипович Власюк [Електронний ресурс].

Хоменко В. Власюк Петро Антипович / Володимир Хоменко // Хоменко В. Звенигородщина : словник-довід. / Володимир Хоменко. – Черкаси, 2008. – С.19.

 

Розвиток геоботанічного картографування в Україні в повоєнні роки пов'язаний з діяльністю Гаврила Івановича Білика (1904-1968). Вчений-геоботанік, один з фундаторів інституту ботаніки ім. М.Г. Холод­ного НАН України, чудовий знавець рослинного світу України, доктор біологічних наук, професор Г.Білик народився в с. Чапаївка Золотоніського району. Навчався в земських школі та училищі, гімназії, Черкаському ідустріальному, Золотоніському педагогічному технікумах. Київському інституті просвіти. Наукову діяльність розпочав в лабораторії Д.К. Зерова Українського науково-дослідного інституту торгової промисловості.

Захопився вивченням галофітної рослинності. Після 50-х років ХХ століття Гаврило Іванович все більше уваги приділяє вивченню природи українських степів. Г.І. Білик є автором та співавтором кількох геоботанічних карт України.

Вчений зробив вагомий внесок в екологію, флористику та вчення про охорону рослинного світу України. Загалом він опублікував понад 120 наукових праць, які певним чином охоплюють всі типи рослинності України. В 1972 році Г.І. Білика було обрано віце-президентом Українського ботанічного товариства .

За матеріалами:

Г. І. Білик [Електронний ресурс] // Інститут ботаніки ім. М. Г. Холодного : [сайт]. – Режим доступу: http://www.botany.kiev.ua/director.htm#d6, вхід вільний (дата звернення: 15.07.2019. – Назва з екрану.

Ткаченко В. С. Гаврило Іванович Білик [Електронний ресурс] : до 110-річчя від дня народження / В. С. Ткаченко // Український ботанічний журнал. – 2014. – Т. 71, № 6. – С. 754-756. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/UBJ_2014_71_6_21, вхід вільний (дата звернення: 15.07.2019. – Назва з екрану.

Академіком зеленої архітектури" називають нашого земляка Івана Ничипоровича Гегельського (1918-1997), який народився в селі Лозоватка Шполянського району. Спроектував і створив 57 парків в Україні. Серед них – відомі паркові комплекси в санаторіях "Хвойник", "Славутич", знаменитий Тростянецький заповідник та інші. В рідному селі Лозоватка він створив дендропарк (1970). На річці Лозуватці був споруджений ставок, посеред якого насипали острів. Острів з'єднаний з обома берегами ставу підвісними містками. Було висаджено 264 види дерев, найунікальніші з яких – тюльпанове дерево, ялиця Дугласа з американських Кордильєр, тис далекосхідний, гінкго дволопатеве, півонія деревовидна. Одного лише дуба в парку налічується 60 видів, а кількість туй і ялин, які висаджені вздовж алей, взагалі не полічити.

А ще саме І. Гегельський розпочав промислове вирощування в Україні женьшеню.

За матеріалами:

Лозоватка // Шполянщина: 1923-2003: Люди,події, факти. – Черкаси, 2003. – С.29-30.

Безуглий В. Нині Лозуватський дендропарк, що на Шполянщині, геть не такий, яким він був іще п’ять років тому : помітно, що останнім часом до нього приклалася хазяйновита рука / В. Безуглий // Нова Доба. – 2010. – 19 січ. – С.11.

Пилипенко Ф. «Дитина» Івана Гегельського [Електронний ресурс] : [про дендропарк у Лозуватці та його творця] / Федір Пилипенко // Рідне село : [сайт]. – Режим доступу: http://ridneselo.com/node/12846, вхід вільний (дата звернення: 8.07.2019. – Назва з екрану.

У Лозуватці відкрили пам’ятну дошку засновникам дендропарку // Нова Доба. – 2015. – 8 жовт. – С. 5.

 

Ім’я Івана Григоровича Підоплічка, заслуженого діяча науки України, академіка АН України, доктора біологічних наук, професора, добре відоме широким колам вітчизняних та зарубіжних вчених, що працюють у різних галузях науки – зоології і палеонтології, геології і палеографії, археології і антропології, охорони природи і музеєзнавства, в кожній з яких йому належить вагомий і оригінальний внесок.

І.Г. Підоплічко народився 2 серпня 1905 року в с. Козацькому Звенигородського району. Після закінчення сільської школи вчився в учительській семінарії (1918 - 1921) та на Вищих педагогічних курсах в м. Корсунь-Шевченківському (1922 - 1924), працював учителем.

У 1925-1927 роках І. Підоплічко навчався в Ленінградському інституті прикладної зоології та фітопатології, після закінчення якого працював у відділі ентомології Київської сільськогосподарської дослідної станції та Українському НДІ цукрової промисловості. Закінчив дві аспірантури. Завдяки невтомній праці, помноженій на природний талант, Підоплічко став висококваліфікованим науковцем, а з часом і одним із визначних вчених нашої країни.

У 1935 році І.Г. Підоплічко очолив створену ним групу палеозоології Інституту зоології та біології ВУАН, пізніше перетворену в окремий відділ, яким він керував до 1973 року. В 1934–1941 роках працював старшим науковим співробітником Інституту археології ВУАН, доцентом Київського університету.

Під час Другої світової війни Іван Підоплічко перебував на фронті рядовим бійцем-добровольцем, потім – стройовим і штабним офіцером. Повернувшись з війни, Іван Григорович включився в наукову та педагогічну роботу. В 1945–1947 роках він – старший науковий співробітник Інституту археології, з 1945 року – доцент, в 1952–1959 роках – професор Київського університету, в 1965–1973 роках – директор Інституту зоології.

Велике значення мають дослідження вченого в галузі зоології та палеонтології. Він здійснив більше 40 експедицій, результати яких узагальнено у двох випусках “Матеріалів до вивчення минулих фаун УРСР” (1938, 1956). Ця праця разом з багатьма іншими є найповнішим виданням про давні фауністичні залишки, знайдені в Україні. Йому належала ініціатива створення та керівництво виданням 40-томної серії “Фауна України”.

І.Г. Підоплічко – автор чотиритомної праці “О ледниковом периоде” (1946-1956). Йому належить ініціатива відновлення антропологічних досліджень на території Україні у післявоєнний період.

Результати досліджень археологічних пам’яток України, приведені вченим, дозволили започаткувати розвиток археозоології як самостійного наукового напрямку. Він вивчив пізньопалеолітичні стоянки в Мизині і Межиріччі, створив предметні реконструкції жител з кісток мамонтів, які мають вагому наукову цінність і світове визнання.

Вчений з широким діапазоном наукових інтересів, глибокими знаннями у багатьох галузях науки, І.Г Підоплічко відіграв важливу роль у створенні першої в Україні 17-томної Української Радянської Енциклопедії.

І.Г. Підоплічко одним з перших науковців розпочав дослідження проблем охорони природи. Довгий час він очолював Комісію з охорони природи АН України та був заступником голови президії Республіканської ради Товариства охорони природи. За його сприяння в Україні було організовано чотири заповідники: Поліський, Канівський, Карпатський, Луганський.

За 50 років наукової діяльності академік Іван Підоплічко видав понад 900 наукових і науково-популярних праць. Але найбільшим досягненням Івана Григоровича було створення в Києві унікального музейного комплексу, який включає в себе археологічний, геологічний, палеонтологічний, зоологічний та ботанічний музеї. За наукову розробку та створення цього музею Підоплічку була присуджена Державна премія УРСР 1975 року.

Помер вчений 20 червня 1975 року.

Результати творчої звитяги І.Г. Підоплічка – у численних публікаціях, непересічних наукових теоріях, нових методах досліджень, енциклопедичних виданнях, музеї, колекціях – добре знані не лише у нашій країні, а й за її межами.

За матеріалами:

Бравада О. Звенигородець Підоплічко знав про динозаврів більше, аніж наші сучасники - про корову... / Олександр Бравада // Прес-Центр. – 2011. – 27 квіт. – С. 27.

Колеснікова В. Підоплічко Іван Григорович В. Колеснікова // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. – Київ, 2011. – Т. 8 : Па – Прик. – С. 240.

Лицарі науки: природничий напрям : [цікаві біографічні відомості] / підгот. Ж. Сташко // Краєзнавство. Географія. Туризм (Шк. світ). – 2017. – № 16. – Шк. туризм. –2017. – Вип. 8. – С. 2-15.

Хоменко В. Підоплічко Іван Григорович / Володимир Хоменко // Хоменко В. Звенигородщина : словник-довід. / Володимир Хоменко. – Черкаси, 2008. – С.95-96.

 

Відомим українським дослідником живої матерії був фізіолог Андрій Іванович Ємченко (1893 -1964). Народився в с. Михайлівка Кам'янського району. Закінчив Київський медичний інститут. З 1921 року працював на кафедрі фізіології людини і тварин Київського університету; один з організаторів Науково-дослідного інституту фізіології тварин. Його наукові дослідження присвячені вивченню фізіології серцевої діяльності, травлення, а також вищої нервової діяльності людей і тварин. Андрій Іванович отримав дані про фізіологічні механізми орієнтації тварин у просторі.

Андрій Іванович опублікував біля 80 наукових статей, 2 монографії, 2 підручники, за його редакцією і перекладом вийшло українське видання творів І.П. Павлова.

За матеріалами:

Бушин М. Ємченко Андрій Іванович / Микола Бушин, Алла Лисенко // Бушин М. Черкаський край в особах. 1941-2001 : Драбівщина / Микола Бушин, Алла Лисенко. – Черкаси, 2003. –С. 176.

Ємченко Андрій Іванович [Електронний ресурс] // ННЦ "Інститут Біології" Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Мовчан Василь Архипович (1903-1964) – зоолог-іхтіолог, член-кореспондент АН УРСР. Народився вчений у селі Неморож Звенигородського району. Закінчив Київський ветеринарно-зоотехнічний інститут, працював директором Науково-дослідного інституту ставково-рибного господарства в Києві, завідував відділом інституту гідробіології АН УРСР. Вивчав сучасну іхтіологію, ставкове риборозведення, закономірності росту риб, біологічні зв'язки їхніх організмів з умовами існування. Особливу увагу приділяв акліматизації цінних видів риб в водоймах України та виведенню нових порід коропа – дзеркального, голого, рамчатого.

Опубліковано понад 200 наукових праць, в тому числі 28 книг і брошур, з них 5 монографій. Має 3 авторських свідоцтва на винаходи.

Основна діяльність Василя Архиповича припала на 50-ті роки ХХ століття, а питання і проблеми того часу у розвитку ставково-рибного господарства залишилися і понині.

За матеріалами:

Мовчан Василь Архипович [Електронний ресурс] // Енциклопедія Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Мовчан Василь Архипович [Електронний ресурс] : до 105-річчя від дня народження // Рибогосподарська наука України. – 2007. – № 2. – С. 94-95. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/rnu_2007_2_1, вхід вільний (дата звернення: 15.07.2019. – Назва з екрану.

Попов В. Мовчан Василий Архипович [Електронний ресурс] / Павел Попов // Рыбацкий вестник.

 

Відомим українським орнітологом був наш земляк Микола Іванович Черкащенко. Він народився 27 квітня 1913 р. в с Вереміївка на Чорнобаївщині в селянській родині. Закінчивши сім класів та учительські курси два роки працював учителем молодших класів у семирічній школі свого села (до липня 1932 p.). У 1932 р. вступив на робітфак Харківською інженерно-будівельного інституту й одночасно вчителював у 20-ій фабрично-заводській дев'ятирічці Харкова. У 1933-38 pp. навчався на біологічному факультеті Харківського державного університету імені М. Горького, а після його закінчення – в аспірантурі цього ж вузу при кафедрі зоології хребетних, яку закінчив у 1941 р. Воював на фронтах радянсько-німецької війни. Під час бойових дій отримав поранення і був контужений.

Після демобілізації в березні 1946 р. Микола Іванович працював завідуючим кафедри зоології спочатку в Черкаському педагогічному інституті, а потім у Львівському педагогічному інституті. Кілька років очолював науково-природознавчий музей АН УРСР у Львові.

Наукові інтереси вченого стосувалися дослідження біології птахів, їхньої трофіки, паразитології., добової активності, палеоорнітолоії та охорони природи.

За матеріалами:

Микола Іванович Черкащенко [ Електронний ресурс] : до 100-річчя з дня народження. – Режим доступу: https://drive.google.com/file/d/0B4qVwm_OqwW0V3d4V0N5ZkR0dEk/view, вхід вільний (дата звернення: 16.07.2019. – Назва з екрану.

 

Це далеко не повний перелік наших відомих земляків, які залишили свій слід в історії.

Наука кожної нації належить всьому людству, але наш святий обов’язок знати і шанувати своїх національних світочів науки, що є гарантом національного самоусвідомлення та достойного прийняття у світове співтовариство цивілізованих народів на початку ІІІ тисячоліття.

Комунальний заклад «Обласна бібліотека для дітей» Черкаської обласної ради

Славетні українці - наші земляки

Краєзнавча розповідь для учнів 7-9 класів

Випуск 6

Підготувала Ткач Л.О.

Відповідальна за випуск Дубова О.П.

Комп’ютерну верстку та набір здійснив іформаційно-бібліографічний відділ КЗ «Обласна бібліотека для дітей» Черкаської обласної ради

257002 м.Черкаси, вул. Святотроїцька,24

Тираж 50 прим.